Бій за Кам'янську Слободу 8 жовтня 1918 року: напад більшовиків на 1-й курінь 2-го Запорозького полку.
Найбільш трагічною сутичкою із більшовиками був бій, що розпочався раннім ранком 8 жовтня 1918 року на ділянці 1-го куреня, прикритій із східного боку річкою Десною. Цей батальйон, створений особисто Болбочаном в кінці 1917 року, пройшов січневі бої в Києві та успішно штурмував Крим.
Командири 1-ї та 3-ї сотень – Гоженко і Марцінюк – служили разом із Болбочаном ще в російській армії. На Стародубщині курінь очолював Михайло Зелінський – "старшина надзвичайної одваги і ініціативи" (за визначенням Авраменка). Герой прориву через Сиваш, "поважаний старшими і товаришами, дбаючий про своїх підлеглих".
"Даби наказати більшовиків 29 вересня 2 сот[ням І-го куреня] Запоріжського полку було наказано зайняти сл[лободу] Каменську. Слобода була занята, захоплено 14 більшовиків. В отмістку за це більшовикі перейшли в наступ на Есмань і Студенку, но були відбиті. Сл[одоба] Каменська все время обстрілювалась гарматнім вогнем… 4 жовтня більшовиками був проізведен наскок з Гремяча на Слоб. Каменську. Наскок відбито кінною Запоріжськогою сотнею" – писав у тижневому зведенні генштабу про бої на Чернігівщині підполковник Василь Тютюнник.
Штаб куреня, дві польові гармати, 1-ша та 4-та сотні під командою відповідно значкових (аналог в ЗСУ – старший лейтенант) Кузьми Шепеля та Івана Гоженка, базувались у Кам'янській Слободі. Тепер це село, що входить до Новгород-Сіверської громади Чернігівської області, а тоді повіту, розташоване 25 кілометрів на північ від центру громади.
У зазначених двох сотнях – за спогадами Шепеля: "по 45 багнетів (в тому числі і 20 чоловік молодих необучених рекрутів), при 6 кулеметах". Тютюнник писав, що обидві сотні мали разом 108 осіб, 38 кулеметів та 2 гармати. 1-ша сотня тримала ділянку в напрямку на схід, 4-та – на північ.
При штабі І-го куреня в місцевій школі у ту ніч на 8 жовтня перебувала також кінна чота в якій служив майбутній полковник Петро Дяченко. "На східньому краю містечка (з боку Десни. – Ред.) – згадував Дяченко – [залунала] густа стрілянина, розриви гармат і "ура".
Впродовж ночі [більшовики] пару разів атакували нашу піхоту, яка всі атаки відбивала. На світанку густі лави ворожої піхоти почали наступ не тільки зі сходу, а й з півдня та півночі. Телефонічний кабель зіпсований. Сполучення зі штабом полку нема".
У більшовиків служило близько 40 раніше мобілізованих селян Кам'янської Слободи. Згодом полонені розповіли, що напад здійснювали 1-й полк червоного козацтва та 2-й полк, тобто Таращанці, загальною чисельністю у 1500-2000 осіб. Никифор Авраменко зафіксував: "Одночасно численні кулемети, уміло розставлені, повели огонь уздовж вулиць і заблокували дорогу до Бучок (куди напередодні перейшла друга половина куреня. – Ред.). Напасники добре орієнтувались у ситуації і, видно, мали добру розвідку. Варта була забита без стрілу".
1-ша сотня, разом із курінним Михайлом Зелінським, атакувала переважаючі сили противника, що наступали зі сходу. Але змушена була відступити і опісля вирвалась із оперативного оточення на південь – в село Ковпинка. Командир цієї сотні, Кузьма Шепель із села Іркліїв у сучасній Черкащині – кадровий офіцер царської армії, де дослужився до штабс-капітана.
Пройшов усю визвольну війну, але в таборі інтернованих у Вадовицях зламався. Повернувся в радянську Україну і, за даними розвідки 5-ї дивізії Армії УНР, влітку 1921 року викривав мережу українського підпілля. Стояв на обліку в київській чека, як петлюрівець, виїхав в московщину.
4-та сотня теж атакувала більшовиків, які наступали з півночі, та розбила ворожий курінь. Під кулеметним вогнем, змогла відійти до штабу куреня в школі та опинилась в оточенні. Там згинув командир сотні Іван Гоженко, "один з найкращих і хоробріших старшин" – згадував Авраменко. Тяжко пораненим кулеметним вогнем в обидві ноги, Гоженко підірвав себе гранатами, щоб не потрапити в полон. Болбочан теж згадав Гоженка: "це герой, яких Україна знає тільки в історії часів боротьби". За спогадами Б. Антоненка-Давидовича, Гоженко був випускником Кам'янець-Подільської гімназії і розпитував його, як здобути вищу освіту…
Близько 9-ї години ранку "всі застави відійшли в район церкви й цвинтаря, що на західному краю містечка. Курінь оточений. Сотник [Михайло] Зілинський скликав нараду командирів сотень, на яку покликали й мене" – писав Петро Дяченко. Командир 1-ї сотні згадував, шо наказ цей прийшов о 5-тій ранку.
Командири підрозділів хотіли йти на прорив. Але курінний Зелінський запитав: скільки є поранених, яких треба нести на ношах? Таких було більше 30 вояків. Вирішили поранених не залишати і боронитись далі. Набоїв вистачало. За допомогою, на прорив, скеровано кіннотників Петра Дяченка.
Саме цей бій мав на увазі організатор і командир полку червоного козацтва Віталій Примаков, коли згадував, що "в серпні—вересні [його 1-й полк] захопив у гайдамаків 2-го Запорозького полку дві тридюймові гармати і дев'ять кулеметів в бою під Михайлівським Хутором". До сутички біля михайлівських хуторів запорожців помилково прив'язують й інші дослідники. Один радянський історик твердив, що Кам'янську Слободу атакував Таращанський полк "порядком репресій за арешт більшовиків"… Але перемога над запорожцями була короткою.
Прорвавши оточення Петро Дяченко залишив свою кінну чоту на заступника, "аби пантрував і тривожив ворога". А сам із трьома козаками погалопував до німецького штабу, щоб повідомити союзників та полковника Болбочана. З оточення вирвалась і сотня Кузьми Шепеля: "1-а сотня досягнувши половини дороги на Колпінку, була затримана наблизившимися з двох сторін… красногвардейцями, але кинувшись в атаку, вона пробилась". Тютюнник писав, що "сотні в рукопашній бійці пробились на Колпинку", втративши 50 козаків.
Телефонні лінії були перерізані. Лише після кількох годин бою вранці 8 жовтня 1918 року штаб полку у Воронку отримав відповідне повідомлення. Болбочан одразу скерував на місце решту кінної сотні. А з села Бучки 2-гу сотню (Гончарова), якій потрібно було подолати близько 20 кілометрів на південний схід. II-й та ІІІ-й курені, розміщені північніше – переведено в бойову готовність. 2-га сотня не змогла пробитися вчасно, в Михальчиній Слободі її зустріли в засідці два батальйони противника із густим кулеметним вогнем.
Німці негайно надіслали з Ковпинки і Будищ на допомогу 8-му штурмову роту – в сталевих шоломах – капітана Вальтера. Близько 11.00 більшовиків збито із зайнятих позицій. Курінний Михайло Зелінський одразу ж зібрав курінь на контратаку, визволяти поранених козаків.
Залишки 4-ї сотні очолив сержант сотні – 21-річний бунчужний Ілларіон Сесь, уродженець Полтавщини (помер у 1975 році в Німеччині). За спогадами Авраменка 4-та сотня винесла своїх поранених і вийшла з оточення разом із сотнею Шепеля. Це, очевидно, сталось вже після від'їзду Дяченка з вісткою: "через ворожі натовпи, побиваючи іх багнетамиі навіть… ракетами".
Дяченко, який із своїм кінним відділом прикривав ліве крило контратаки згадував: "По виїзді на східній край… (села. – Ред.) побачили ми понад 20 трупів, роздітих догола, у страшний спосіб змасакрованих (понівечених. – Ред.). То застава 1-ї сотні билася до останку. Над'їхав сотник Зілинський зі своїм штабом. У тому часі з городів почали виходити в поле ворожі піхотинці, близько 50 люду. Давши їм можливість відійти від тинів, кіннота під проводом сотника Зілинського заатакувала. Полонених не брали".
Курінний сотник Зелінський (Зілинський) вивів своїх козаків на потенційний шлях відходу більшовиків до броду через Десну. Фактично в їхній тил. Коли більшовики почали відступ, то потрапили під боковий вогонь запорожців. Пробували атакували, але під прикриттям своїх кулеметів швидко переходили Десну. Коли Зелінський підняв козаків в атаку, то "звалила його куля матроса". За версію Авраменка Зелінському куля пробила шию та вийшла в лопатки, за твердженням Дяченка – поранила груди.
Воєнний міністр Української держави оцінив зусилля Зелінського і відзначив його козаків згодом у телеграмі до Болбочана: "Останній бойовий подвиг Запорожського полку – бої 8–10 жовтня (sic!) у села Кам'янський Посад (Слобода. – Ред.), козаки, обійдені зі всіх боків переважаючими силами супротивника, пробилися в напрямку на Колпинці, завдавши великі втрати ворогу, і, отримавши підкріплення, перейшли в наступ і розбили супротивника". Степан Цап згадував, що в бою полягла майже вся 3-тя сотня, 20% якої складали старшини.
І-й курінь запорожців втратив понад 50% свого складу – 27 вбитих і 17 поранених. Підполковник Вільгельм Фідлер, зв'язковий старшина при штабі 41-го німецького корпусу в Гомелі (згодом служив в УГА, викладав у московських піхотних школах більшовиків), твердив, що 31 запорожець загинув і 16 були поранені.
Болбочан писав, що загинуло 24 "братів героїв, …котрі весь час були дійсними лицарями України". Більшовики добивали поранених, яких виказували місцеві селяни. Німці фіксували 50 загиблих і поранених запорожців, втрату 2 гармат і 4 кулеметів. А також свої втрати – поранений лейтенант Терпіц і 4 вояків.
"Ворогів забито коло 350 душ" – зазначав Авраменко в жовтні 1918 року (подібно загадував у спогадах і один більшовик, шо "забили 250 гайдамаків"). Згодом у спогадах називалась більш скромна цифра загиблих більшовиків – 50 осіб. Адже, за свідченнями старости, більшовики частину вбитих і поранених вивезли із собою. Німці, які зафіксували навіть два трофейні велосипеди, відзначали, що втрати червоних склади 63 осіб і ще опісля 13 було розстріляно, хто попався із зброєю. В бою, як згадував Дяченко, запорожці "полонених не брали, помстилися за заставу з першої сотні…".
"Всі трупи [запорожців] понівечені, де-яких не можна пізнати" – писав Болбочан. "Вилуплені очі, розрізані животи, поламані руки і ноги" – згадував Авраменко. Він таки в більш ранньому спогаді писав: "різали носи, вуха, здирали шкуру з лиця, кололи очі і знімали черепи… деяких пізнати тільки по одежі". Кишені у всіх вивернуті.
Командир 1-ї сотні Шепель, який опісля став зрадником, зафіксував подібне: "у декотрих були відняті носи, вуха, поколоті багнетами, та порубані шаблями груди, руки, ноги, виколоті очі, перебиті черепи".
Кінна чота відвезла вбитих запорожців до Воронка, де відбувся похорон у братській Запорозькій Могилі. Загиблих приїхав вшанувати й німецький генерал дивізії, в оперативному підпорядкування якої перебував полк. Тобто саксонський генерал-майор Макс Айнерт (після війни присвятив життя упорядкуванню воєнних могил).
Поховано загиблих запорожців під жалібний марш оркестру 11 жовтня, з військовими почестями та трикратним залпом. За спогадами Авраменка – поховання відбулось у Воронку. Телеграму про похорон Болбочан відправив із села Новий Ропськ, тепер Климовського району Брянської області.
Автор: Юрій Юзич, історик, Голова Крайової пластової ради "Пласту - НСОУ", випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка;
Джерело: https://argumentua.com/.../bo-p-dpolkovnika-petra.
