Останніми роками повсякчас у літературному дискурсі вигулькує ім’я письменника, археолога, чекіста, сина архієрея Віктора Платоновича Петрова (він же В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко, Борис Веріґо, «Іванов»). Серед цих псевдонімів два заслуговують на особливе пояснення «Іванов» це його оперативне псевдо як агента НКВД, а Василь Бер псевдо яким він мав підписувати свої статті у пресі, щоб символізувати радянські спецслужби, що їхній агент хоче вийти на контакт.
У Вікіпедії в статті про нього є розділ із сором’язливим заголовком «Імовірна розвідницька діяльність».
Цього року, в друкарні Українського католицького університету вийшло друком дослідження Вадима Ададурова «(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки».. Вид 2-ге, Випр. І доповнене, Львів, Видавництво Українського католицького університету 2025 р. 174 с.
Цей нарис розставляє всі крапки над «і» і повністю підтверджує висновок розвідки ОУН (бандерівської), що детально описав у книзі «Люди, роки й події» керівник розвідки ЗЧ ОУН Степан Мудрик «Мечник» про Віктора Петрова як професійного агента радянських спецслужб, на руках у котрого десятки загиблих житті в часи сталінського террору.
А зараз трохи детальніше. Нарис написано на основі розсекреченої в 2020 р. в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України особової справи В. Петрова, а також матеріалів інших українських і діаспорних архівів. Мова не тільки про інституційні документи, які подають погляд радянських органів держбезпеки на Петрова, але й про недоступні досі оповіді, як-от каяття, доповіді тощо, написані «Івановим» для особливої категорії читачів із НКВС-МДБ-КДБ.
Народження агента
Вірно розрахувавши психологічний портрет, Віктора Петрова завербували шляхом шантажу викликавши на допит до НКВС 13 серпня 1936 р., наступного року після арешту його близького наставника і колеги-письменника Миколи Зерова, якого Петров жодним чином не намагався якось врятувати, більше того, мав потяг до його дружини, одружився з нею офіційно після свого повернення до Києва в 1953 р. .
Того ж дня він підписав розписку про співробітництво і обрав собі оперативний псевдонім – Іванов. Окрім розписки він написав лист-каяття де обмовив себе як контрреволюціонера, що чудом уцілів під час арешту СВУ і продовжував свою «вредительскую работу» на науковому фронті. В цьому листі він безжально викривав і своїх колег – співробітників Академії Наук УРСР, які за його словами представляли «націоналістичне підпілля», що переважно займалось саботажем та шкідництвом. Всього перелічивши більше 20 осіб, зокрема й свого наставника і друга Павла Филиповича.
За декілька років нікого з них не залишиться в живих.
А Віктор Петров, використає людську трагедію на свою користь – він підніметься по кар’єрних сходах і займе місце завсектора археології Т. Мовчанівського, якого знищать саме за його доносом,
Талановита людина – талановита у всьому! Тож вже агент-рейдовик Петров чудово усвідомлює, щоб лишатися недоторканим та належати до привілейованої касти він повинен виконувати план із виявлення і надання доказів про «контрреволюційну» і «націоналістичну» діяльність своїх знайомих, колег по роботі і навіть родичів!
Він «працює» у Києві, Львові, Ленінграді та Москві!
Працював він не за голу ідею, перед поїздками йому НКВД виділяли кошти, які він міг витрачати куди завгодно.
Вдруге НКВД, зокрема 3-й відділ, помилково арештовує його в 1938 р. по сфабрикованому обвинуваченню, мали арештувати іншого Петрова – журналіста київської газети, теж вихідця з духовного стану, що неабияк сполошило начальника 4-го відділу лейтенанта Олександра Яралянця, чиїм агентом був Петров.
У цей час агент-науковець, який перебуває в застінках майже відразу розуміє, що його робота на НКВД може і не врятувати його. Тож знову застосовує старий прийом: він бере на себе всі гріхи – шпигунство на ворожі держави, пропаганда націоналізму і т.д., та пише в каятті наклепницькі факти про інших своїх колег.
Проте він помиляється. Такого цінного агента лейтенант Яраланець втратити не хоче і витягає його з лабет своїх колег, хоч і побитого.
Після цього за матеріалами чергового покаяння Петрова в Інституті історії матеріальної культури були здійснені чергові арешти, а його самого було призначено т.в.о. відділу археології дофеодального та феодального періодів в Інституті археології. Але археологія це була не основна стезя Петрова, він продовжував «опрацьовувати» українських науковців зокрема Агатангела Кримського та Наталію Полонську-Василенко, його завданням було увійти в довіру до них і знайти будь-який компрометуючий, з точки зору радянської законності факт, або такий, що можна так потрактувати, з метою щоб вони потрапили в лапи НКВД.
З початком ІІ світової війни, Петров разом з гуманітарною елітою Києва евакуюється до Уфи, де продовжує шпигувати за інтелігенцією.
За лінією фронта і кордоном
В 1942 р., пройшовши короткий вишкіл у москві, Петрова переводять через лінію фронту на Харківщині щоби він увійшовши в довіру до українських націоналістів інформував про їх плани та заходи росіян. Для цього йому дозволялося публікувати навіть антирадянські статті!
Працював на німців у сфері пропаганди. Видавав часопис «Український Засів» у 1942—1943 роках, в цей творив свій головний письменницький твір «Без грунту». Наприкінці німецько-радянської війни опинився в Німеччині і був пов'язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Знайомі в цей час бачать його в німецькому однострої у Києві, він підживає у Софії Зерової не розкриваючи їй свою таємницю.
Був одним із чільних діячів Мистецького українського руху. Перебуваючи в еміграції, у 1947—1949 роках викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви.
І хоча в середовищі діаспори, націоналісти його підозрювали у зв’язках із московськими спецслужбами, але знаходився один залізний аргумент: мовляв він представник неокласиків, що були всі репресовані! І чомусь його захисниик не замислювалися, що це ж якраз аргумент навпаки!!! Всіх його друзів розстріляли, а він чомусь вижив!
В 1946 р. випадково зустрівся у м. Фюрте Німеччина з письменником Юрієм Яновським, після цього радянська розвідка почала активно знайти місцеперебування свого агента «Іванова». В результаті агент спецслужб Ярослав Галан «Александров» встановив його місце проживання. А 20 вересня 1946 р. в українській газеті «Час», що видавалася в , була надрукована літературна стаття В. Петрова за підписом «Віктор Бер». Це було узгоджене з В. Петровим ще перед відправкою на завдання гасло, вміщення якого в антирадянську пресу символізувало про бажання агента вийти на контакт. Відправлені на контакт агенти сталінських спецслужб не знайшли Петрова у Фюрті, бо він переїхав. Тим часом 10 липня 1947 р. у двох українських газетах з’явилися замітки за підписом «Віктор Бер», в ті ж липневі дні за цим же підписом були надруковані статті в солідних часописах.
Швидко відреагувавши радянські спецслужби направили шукати В. Петрова агентку-човника «Карину», яка відвідавши Український історичний інститут знову отримала облизня.
Врешті-решт о 6 ранку 21.09.1948 р. агент «Гаст»-«Шаляпін» відвідав Петрова на його квартирі, передав йому 300 німецьких марок, а сам натомість отримав багатосторінковий звіт В. Петрова про його багаторічну роботу та характеристики діячів українського повоєннної еміграції, багатьох із них він знав особисто. Цікаво, що серед них віг згадав і чернігівця Р. Бжеського. Ясна річ, доповідна записка це було творіння Петрова у стилі його щаписок до НКВД 30-х років -- з ріщзноманітними наклепами та бажанням показати свої напрацювання як цінного агента.
Після того Петров-«Іванов» періодично продовжував зустрічатися з «Шаляпіним» виконуючи його доручення, передаючи йому звіти та отримуючи натомість фінансову винагороду, що значно поліпшила його життя.
Але життя агента нелегке, тим паче, роботу секретних співробітників часто виконували завербовані мігранти без специфічних знань та навиків. Тож агент «Шаляпін», за час роботи з Петровим, а це певно більше десятка зустрічей, встиг принаймні по одному разу переплутати місце зустрічі й час, прийняти іншого чоловіка за Петрова і врешті-решт повертаючись у радянську зону окупації загубити звіт.
Ця подія викликала неспокій у офіцерів МГБ, які запідозрили що Шаляпіна перевербували і 18 квітня 1949 р. його терміново евакуювали до радянського Союзу.
Його загадкове зникнення добре прислужилося антиукраїнській-антинаціоналістичній пропаганді. Газети діаспори писали про загадкове зникнення, про загибель мученика Віктора Петрова. Одні говорили про радянських людоловів, інші – про американську акцію «Ohio» проти радянських розвідників в Західній Німеччині, – пише дослідник Василь Герей.
Українські емігранти підняли галас навколо таємничого зникнення Петрова-Домонтовича. Одні були ладні вбачати тут руку СМЕРШу. Але більшість однозначно кивали у бік бандерівського крила ОУН. Колишній діяч бандерівської Служби безпеки П.Яровий на сторінках "Нового русского слова" розповів, як бандерівці нібито замучили В. Петрова. При цьому навіть назвав імена убивць. Дивно, але українська діаспора здебільшого повірила розповідям маніакально хворого Ярового. Редактор журналу „Нові дні” Віктор Волиняк написав, що Петрова задушили у бункері. Яр Славутич у вірші до Дмитра Донцова (який ніколи не був членом ОУН) писав: „Тебе довіку, дикий братовбивче, Пектиме Віктора Петрова кров”.
Мельниківці, які ще недавно вважали Петрова радянським агентом, тепер побачили у ньому зручний спосіб для боротьби зі своїми ворогами з бандерівського табору. В „Українському слові” зявилася заява Ю. Шереха, С. Парфанович, Ю. Дивнича та Г. Наконечної, у якій висловлюється протест „проти бандерівського вбивства проф. Петрова”. А. Добрянськй вінчав цей потік звинувачень, написавши, що Петрова було спалено у міттенвальдському крематорії під наглядом самого Бандери.
В рідному СССР
Сам же Віктор Петров перетнув демаркаційну лінію, опинившись у радянській окупаційній зоні.
Від листопада 1949 р. по лютий 1953 р. 1-ше управління МДБ щомісяця сплачувало В. Петрову 1 500 крб, у 1951 р. утримання Петрова коштувало МГБ вже 2 000 крб, а з березня 1951 р. по 1956 р. платили по 1 000 крб.
У 1949 р. новоприбулому було виготовлено новий паспорт та посвідчення, згідно якого під час ІІ світової війни В. Петров був у складі партизанського загону та довідку, згідно якої він після війни перебував у закордонному відрядженні.
У листопаді 1950 р. заходами МГБ СССР його було працевлаштовано до інституту історії матеріальної культури АН СССР на посаду молодшого наукового співробітника (позаяк його наукові ступені не були підтверджені під час обовязкової переаттестації в 1946 р.) під його справжнім прізвищем: Віктор Платонович Петров.
У перші роки до 1952 р. мешкав на конспіративній квартирі МДБ у москві, а пізніше вже винаймав квартиру сам. МГБ допустило його до лікування у відомчій спецлікарні.
У 1954 р. йому запрпопонували як агенту працювати в комітеті «За возвращение на Родину» але він відмовився, тож 1956 р. його як агента відправили в запас, а справу здали в архів. Цььго ж року він повертається до Києва, де одружується на Софії Зеровій і влаштовується на роботу до Інституту археології АН УРСР. Перед цим він заручився підтримкою М. Рильського, якого до речі він розробляв перед самою війною.
Знайомі, що бачили його під час війни розгулюючим по Києву в «формі есесівця» пишуть на нього заяви до каральних органів, але КДБ блокує будь-які спроби розслідування його справи.
У 1966 р. Петрова було реанімовано як агента з ініціативи КДБ УРСР. Його було нагороджено орденом Вітчизняної війни І-го ступеня, у відповідь на звернення отримав допомогу в поновленні ступеня доктора наук шляхом одночасного захисту кандидатської та докторської, отримав квартиру та дачу в Києві. Натомість консультутвав КДБ щодо персоналій української еміграції в рамках дезінформаційних заходів та повернення вивезених під час війни культурних цінностей.
«Стурбовані популярністю художніх творів Петрова серед української інтелігенції на Заході, у 1966 р. КДБ УРСР опрацював план заходів щодо дискредитації цієї літератури Петрова попросили долучитися особисто, написавши викриття своєї письменницької діяльності. Той як і завжди, виявив лояльність, пообіцяв підготувати план статті, але, посилаючись на завантаженість у науковій роботі (книжка про скіфів) та підготовку до захисту дисертацій, так і не написав обіцяного тексту. Часу написати самоспростування в Петрова не знайшлося й потім, і так тривало аж до його раптової смерті 8 червня 1969 р.
«Виглядає, що спритникові Петрову до останнього подиху, – доходить висновку Вадим Ададуров, – вдалося висидіти на двох стільцях: 1) заслуженого чекіста й радянського академічного вченого та 2) авторитетного серед українського антирадянського середовища письменника й науковця».
Олександр ЯСЕНЧУК