1991, 19 серпня – початок спроби державного перевороту в СРСР, коли самопроголошений «Державний комітет з надзвичайного стану» (ДКНС, рос. ГКЧП) намагався усунути від влади президента Михайла Горбачова.
О 6-й ранку 19 серпня 1991-го теле- і радіоканали передали звернення до народу прокомуністичного ДКНС на чолі з віце-президентом Геннадієм Янаєвим, оголосивши про введення надзвичайного стану і переобрання на себе обов’язків глави держави. Таким чином консервативне крило ЦК КПРС намагалося зупинити демократичні перетворення в державі і зберегти СРСР, оскільки на той час Декларації про державний суверенітет вже ухвалили Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова, Україна.
Масові акції громадської непокори, мітинги і страйки, відмова підкорятися указам ДКНС зупинили путч. Не допомогло і введення на вулиці Москви танків і БМП, заблокованих протестантами. В Україні рух спротиву очолив Народний Рух України, підтриманий іншими демократичними організаціями.
Спроба перевороту захлинулася і 21 серпня заколотники капітулювали.
Серпневий путч прискорив прийняття Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991-го), була тимчасово припинена діяльність КПУ (з 25 серпня 1991-го).
Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті
ГКЧП у Чернігові зі спогадів Олександра Лук’яненка з книги «Невже це було з нами»
Політична й економічна системи в СРСР були абсурдними i трималися на силі зброї та брехні. Ці два кити – зброя i брехня – врешті-решт не витримали i система розвалилася. Йшов 1991 рік. Московське комуністичне керiвництво занадто пізно схаменулося, щоб запобігти розпаду, нічого розумнішого не вигадало, як фізично знищити тих, хто критикує цю систему, тобто поборотися з наслідками, а не з причинами, заодно зменшивши чисельність населення України. Для цього розробили проект i назвали його ГКЧП.
Це вже котрий проект? Один із них забрав життя близько двадцяти мiльйонiв українців різними голодоморами. Другий проект здійснювався в 1943 році, коли радянські війська перейшли в наступ по всьому фронту i пiдiйшли до Дніпра. Тоді зібрали все чоловіче населення, що перебувало під окупацією нiмцiв, i за півдоби до форсування регулярними військами кинули його й утопили в Дніпрі. Скільки мiльйонiв життів забрав цей проект? Ми навіть не можемо назвати цифру! I ось черговий!
Безперечно, вони знайшли б виправдання i для цього злочину. Уявімо собі, що їм вдалося б зупинити розпад Союзу (не доведи Господи!). То які проекти ще чекали б на нас? А якби Україна була самостійною державою всі три століття, ми мали б населення в межах 150 мiльйонiв, iсторiя Європи була б зовсім іншою i не було б другої світової війни. Але в результаті колоніального стану, Росія залишила нам дотепер усього 50 мiльйонiв. Скільки ще потрібно проектів, щоб населення нашої держави довести до нуля?
I ось 19 серпня, 1991 рік. В цей день московська комуністична кліка пiдiйшла впритул до здійснення своїх мрій. Все ними було продумано, все сплановано, приготовані наручники, стадіони, і машини стояли напоготові в очікуванні команди – на їхній погляд, усе виглядало реально.
20 серпня до Чернігова звезли велику кiлькiсть мiлiцiї, десятки машин стояли напоготові. Заколотників частково підтримувала місцева влада. Все було на старті і чекало команди з Москви.
Цього дня, як завжди, я пішов на роботу i там дізнався про заколот – годині о дев’ятiй почув по радіо. Весь день мої спiвробiтники тільки й говорили про ГКЧП i намагалися не відходити вiд радіоприймача, з якого весь час линула музика з балету «Лебедине озеро».
Після роботи треба було йти до Руху, але я поїхав додому, щоб переглянути по телебаченню новини і побачити заколотників на власні очі. Побачив їх з тремтячими вiд страху або алкоголю руками.
Наступний день пройшов так само нервово, в чеканні новин. Після роботи пішов до Руху, де зібралося багато людей.
У розмовах висловлювалися рiзнi думки стосовно ГКЧП, зокрема, що нам робити у разі перемоги заколотників. Як діяти, аби не припуститися помилки – чекати арешту вдома, чи брати сало й іти до лісу? Спільної думки не дійшли, не всі вірили в перемогу заколотників, тож залишилося одне – чекати. Тим більше, що зброї ні в кого не було. Про партійні документи Шацький сказав, що він вiдвiз їх до Коростеня i сховав.
З Руху пішов до гайдпарку, бо почув, що біля пам’ятника Богдану Хмельницького збираються люди. Йшов з боку драмтеатру. Надворі вже посутеніло. Не доходячи до скверу, завважив, що навколо нього кількома рядами стояла мiлiцiя, зрозуміло – сквер оточено.
Побачивши таке, я не відчув ані крихти якоїсь тривоги або передчуття поганого, тому пішов уперед. Коли опинився біля мiлiцiї i хотів протиснутися мiж ними до мiтингуючих, один мiлiцiонер заступив мені дорогу. Він намагався умовити мене не йти туди, i здавалося, ніби він один повною мірою розумів небезпеку. Я не став наполягати, вiдiйшов i почав чекати. Незабаром на цій стежині з’явилася група людей. Вони пiдiйшли ближче, я приєднався до них, i всі разом пішли до гайдпарку.
Коли я чекав на цей гурт, у мегафон пролунав гучний голос голови Руху Володимира Ступака. Він запрошував пiдiйти до мегафона командира мiлiцейського загону i пояснити людям, чого оточено сквер.
У той вечір весь простір біля пам’ятника Богдану Хмельницькому був заповнений людьми – стільки людей у гайдпарку я ще ніколи не бачив. Промовці змінювали один одного, i кожний з них засуджував заколот.
Так тривало з годину. Потім став помітним рух серед мiлiцейських рядів, а ще через декілька хвилин мiлiцiя розійшлася i мiтингувальники полегшено зітхнули – небезпека минулася.
