В третю неділю травня Україна вшановує жертв політичних репресій, а точніше жертв репресій червоної імперської москви проти українців незгодних зі статусом України як колонії «білих» рабів.
Про мотиви арештів, в даному випадку «анонімка» від сусідів, щоб отримати житлову площу заарештованого та умови перебування в ніжинській тюрьмі в 1937 р. залишив свої спогади Іван Григорович Тичина (1888 – 1969 рр.), рідний брат поета Павла Тичини.
У 1937 році його заарештували органи НКВС. Йому інкримінували «контрреволюційну націоналістичну діяльність», до перевороту 1917 р. він був священиком
Після арешту Павло Тичина доклав значних зусиль, щоб визволити брата. Івана звільнили приблизно через місяць, але пережите у в’язниці залишило глибокий слід на його психічному стані. Після звільнення він певний час жив у київській квартирі свого брата Павла. Його журналістська кар'єра була фактично перервана репресіями, і згодом він повернувся до рідного села Піски. За свідченнями сучасників, це звільнення мало свою «ціну» — Павло Тичина став ще більш обережним, тривожним і лояльним до партійної лінії у своїй творчості. Арешт Івана став одним із тих факторів, що «зламали» його як вільного митця, перетворивши на офіційного співця режиму. Таким чином, арешт Івана Тичини сприймається істориками не як випадковість.
Після 1942 р. Іван Тичина знову став священиком у с. Товстоліс під Черніговом.
Наводимо спогади Івана Григоровича про перебування в ніжинській тюрьмі, які він оприлюднив в газеті «Українське Полісся» №23 та №24.
І. Тюремний льох
Спогади
Протікав 1938 рік, багатий на безкарну сваволю, жорстоку розправу органів НКВД. Події цього року зачепили й мене. Саме тоді, коли, під веселий гуркіт друкарських машин, на свіжому відбитку коректорської гранки я почав виводити свої знаки, мене було викликано до контори. Спокійно знімаючи находу окуляри, у невеликій групі відвідувачів я намагався вгадати особу, яка до мене мала справу. Незнайома людина у військовому, незвичайним для мене рухом, кивнула мені пальцем. Я хотів щось спитати, але незнайомий був проворніший за мене.
-- Ваше прізвище, ім'я, по батькові?
Від несподіванки я знизав плечима і назвав себе.
-- Ідіть за мною, ви заарештовані...
Не тямлячи, . що трапилось, за мить я вже крокував вулицею поруч з енкаведистом.
-- Де живете? Прибавте кроку, не озирайтесь і йдіть...
Останні слова енкаведиста, його нахабно-своєрідна інтонація враз породили в мені думку— чи не вважають, справді, мене за якогось злочинця... І я болісно відчув, як раптом щось гаряче сповзло мені на потилицю, заснувало очі, за стукало у висках, правцем вступило в ноги, Чи від мого, можливо, сполотнілого вигляду, чи від присутності біля мене енкаведиста, зустрічні прохожі ще здалека сторонилися, дехто з них пристоював, позаду чулися на мою адресу якісь зауваження. До квартири залишалося не більше як з півгонів, а в мене було бажання, закривши руками обличчя, щосили бігти не знати куди, щоб не відчу вати на собі десятків допитливо-настирливих очей. Опинившись в своїй хаті й слідкуючи за обшуком, ще сильніший біль віддався там десь, у серці. Хотілося кричати, просити, протестувати, аби не розкидали по варварському фотографій моїх рідних, близьких мені людей, не топтали під ногами моїх рукописів, доку ментів, вирізок з газет, паперів, книг. Справжньою садисткою у цьому була понята — дружина міліціонера, що жила з чоловіком тут же за стіною; вона, як пригадалося тоді, не криючись, увесь час зазіхала на мою тепленьку кімнату. Від ненависті до неї й чоловіка, нарешті, я не стримався.
-- Товаришко Петухова, я просив би вас...
Енкаведист круто обернувся, насупив брови, зміряв мене очима; сусідка, не глянувши, лише їдко всміхнулася. Внутрішнє чуття підказало, що, як не дивно, а одною з причин мого арешту саме була моя насиджена, тепленька кімната. А проте, віра в правду ластівкою промайнула в голові. Та не може ж бути, щоб без провини зробили винним... Ось і обшук нічого не дав,—думав я, підписуючи протокола. Але ж я грубо помилився. Замість волі, за кілька хвилин я вже сидів у вонючему, багатолюдному льоху за гратами. Тут були службовці, були й робітники. Від синього тютюнового густого диму перетинало в горлі, викликало на рвоту. На голих дошках, покладених на пеньки, деякі заарештовані сиділи, інші ходили по камері, час-від-часу позираючи на „вовчок", дехто, забравшись у куток, лежав горілиць, і пильно прислухався до розмови сусід. Знайомство поміж арештованими відбувалося швидко.
– Так кажете, робили на „Ударнику"? А за що ж вас?
– А так же, як і вас... Прийшли, спитали прізвище, ну й сюди...
– А ви коли небудь сиділи?
– Ні, до цього часу Бог милував.
– А ви?
– І я ж так...
– Сім'я є?
– Дружина, троє діток...
Тут співбесідник, згадавши дітей, шморгав носом, деякі заарештовані переводили очі вниз, щоб не бачити неслухняних батьківських сліз. Хто-небудь збоку додавав:
– Плакати не треба, трохи посидимо та й випустять...
А проте, серед гурту знаходилися й такі, особливо „старички" із „стажем", які своїми „глузами" ще більше розтравляли свіжі сердечні рани.
– Ану, Андрюшко, ска жи йому свій кодекс.
Замість відповіді, десь у самому кутку починало щось нявкати по-кошачому. А перший голос все ж та ки настоював.
– Андрюшко, не ламайся.
Дальше наполягання складалося з довгої брудної лайки. Тоді з якіхось підмостків, що нагадували собою наспіх зроблене куряче сідало, виринала брита, вся у шрамах, голова і, закопиливши товсту верхню губу, з насолодою по-за ученому декламувала:
– Товаришок! Нєтаскуй, нє печалься... Усе будет в порядке. Тяжелыми покажуца для тебе тольки первые семь лет, а там... там пайдеть усє, как па маслу.
Від таких слів потемніло в очах, камінь лягав па серце, усі робилися мовчазними, думки шукали хоч будь-якого просвітку, будь-якого натяку на радість. А цих радощів не було й не могло бути. Єдиною радістю тут у льоху хіба-що було діждатись скоріше „баланди пійла" (огірки з водою), дістати якогось куріння, благополучно витримати себе до „прогулянки", щоб не бути посмішищем і тягарем серед товариства...
А тим часом кожен новий день, кожен новий допит наводили жах, ставало все ясніше, що тюрми неминувати. При одній згадці про допити волосся піднімалося на голові. Це була справжня „гра" кота і миші, коли остання твердо знає, що рано чи пізно, а кіт її з'їсть.
Як тільки наступав вечір, так і починалося:
– Ну, так що ж ти, проститутко, не признаєшся?! Робити вмів, а говорити не хочеш. Ось зараз ти в мене заговориш...
І слідчий підводився з свого „трону", брав лінійку в руки, наближався до вас і починав глумливо по стукувати вас перш по руках, щоб „правильно" вони були складені у вас на колінах, потім по спині, щоб не займали багато місця настільні, щоб сиділи лише на краєчку його. Знов сідав, знов підводився. Щоб „веселішими" були, підштовхував вас у підборіддя.
– На ось папір і пиши... Описуй, що робив...
–Що ж я писатиму, коли я невинний?..
Тоді слідчий заходив вам за стілець, брав його за задню ніжку, і ось тут ви, втрачаючи рівновагу, з гуркотом валилися на підлогу, а вслід гостро відчували стусани чоботом у спину. Коли ласка, слідчий робив вам перепочинок, коли ж ні, тримав вас на стільці по чотири-шість годин. По вертаючись у камеру, у вас була одна думка; хоча б скоріше у тюрму, а там може й суд. Якби ж -ВІН був правосудним!..
Жахливі тортури
В партії, яку приведено до ніжинської тюрми, нас було дванадцять. Перебуваючи до цього в різних місцях ув'язнення, тепер ми вперше побачили один одного. Серед арештантів, переважно чоловіків, були вчителі, агрономи, робітники, до речі, всі українці. Мов паща хижого звіра, широко розчинилася перед нами брама і тут же важким залізом брязнула по заду нас. Цей брязкіт вколов десь там, у самому центрі мозку. Простіть, прощайте, любі діти... Рідні... Всі... Нас розлучають, розводять по камерах. На мою долю випала дев'ятнадцята, яка була карантинною для політичних. Вперше в житті відчув я себе справжнім арештантом. Невелика, темна камера була вщерть наповнена людьми різного віку й вигляду. Тут була молодь, були й сиві діди. Серед купи торб і лахміття всі вони у два ряди сиділи по під стінами на голій підлозі й уважно слухали розповідь підсліпуватого діда. І може довго я стояв би так, але дід зробив паузу і звернувся до мене:
–Ну, чого ж ти свічкою стоїш?.. Не в гості ж, а додому прийшов, ну й сідай...
Я замкнув задній ряд біля порога. Вже з перших днів довелось засвоїти деякі тюремні звичаї й порядки. Щовечора, наприклад, після повірки, вся камера домовлялася, на який бік лягати. Після довгого лементу приходили, нарешті, до згоди: лягати на лівий чи на правий, випроставшись чи зігнувшись у карлюку. І це багато важило. Усі ми лягали, таким чином, у певному порядку і у певній позі А коли б, наприклад, хтонебудь з нас повернувся вночі не в той бік, розбудив би всіх, викликав би сварку, незадоволення усієї камери. Або ось моменти з тюремного побуту у вигляді практичних порад. Коли вночі чуєш, шо хтонебудь з говарисгва прямує до порога і шлях його лежить саме через тебе, лавіруй так, шоб потрапив він ступнею не нанатруджене, не на болюче місце твого тіла. Кола одержуєш „баланду", не вибирай собі напарника, їж з ким доведеться, бо вередливому завжди невистачає. Коли допит тобі сниться, а не наяву відчувається, вважай себе за найщасливішу людину в світі. А допити ці, як на гріх, і снилися і наяву відбувалися, перетворюючись в суцільний кошмар.
Пригадую, не пройшло й двох днів після мого переводу до тюрми, як мене звечора знов повели до слідчого. За кілька хвилин я сидів уже на краєчку знайомого стільця, поклавши руки на коліна. Знов укололо у виски, обдало морозом. Мов лютий звір, сидів просто мене на своєму „троні" той же, з зачіскою на зад, білявий громадянин (слово товариш для нас було заборонено) Коваль, розчервонілий і п'яний. Витягнувши з кабури свій наган, він поклав його на столі дулом проти мене.
–Ну, що? Надумався?
Обіпершись ліктями на стіл, слідчий зчепив руки, закрутив в обидва боки великими пальцями. Потім раптом звівся з місця і підсунув мені з папером і чорнилом якийсь маленький столик.
—Пиши, негіднику.... Описуй всі свої діла... Не опишеш, згною тебе безслідно... Ну?! —
знов визвіривсь слідчий.
–Слово честі, я не знаю, що писати... Може те, що колись я був по пом.. .
У цей час до кабінету зайшов сам начальник. Я продовжував сидіти нерухомо. Настала зловісна тиша, Увесь почервонілий, слідчий стояв навитяжку перед начальником, а той, обіпершись однією рукою об стіл, перш встромив свій погляд у мене, а потім у слідчого.
–Так що ж ви церемонитеся з ним? І це ви так навчили цих паскуд вітатись?!
Начальник роздратовано пройшов до шафи і, порившись там, наблизився до мене.
—Я ж бачу по очах, що ти до мозку костей контрреволюціонер, водолаз ти клятий.
Кинувши такий докір, мов плюнув в обличчя, начальник вийшов з кабінету. Коли м'який рип чобіт стих, слідчий підбіг до мене і з усього розгону вдарив мене по щоці.
– Отак вітаються, отак заводять по селах „Просвіти", отак ходять на гуртки конспіративні!
Кожна фраза слідчого супроводжувалзся стусанами, ударами чоботом у мою спину, в щиколотки ніг. З гуркотом я повалився на. підлогу й певно знепритомнів Коли вже отямився, біля мене слідчого не було. За мість нього стояв інший енкаведист і друкарка, яка тримала в руці неповну шклянку з водою. У дверях з'явився вартовий 1 наказав мені перейти до іншого кабінету. Він був порожній, коли не рахувати невеликого столика та стільця, на якому знов я примостився,
У причинені двері доносився якийсь специфічний гул і крик.
Я насторожився. Тепер я ясно розібрав, що відбувалося навколо мене, 3 віддалених кабінетів долітало неймовірне ляпання лінійками об стіл, чулася найбрудніша лайка, лунали одчайдушні зойки, плач, ляскали долонями по чиємусь тілу, хтось падав на підлогу, хтось когось поиневоляв співати пісню... Чийсь старечий голос, не горлом, а висохлими щелепами, підхлнпуючн, видушував із себе: „У сусіда хата біла"...
Мов акомпанемент, пісню супроводжували ритмічне ляпання в долоні, дружний регіт і чиїсь, з дуже помітним неукраїнським акцентом, п'яні голоси. Острах узяв мене, ще важче стало на душі, коли я вдумався, шо це ж все відбувається у застінках, куди жодна стороння людина не може проникнути і що все це діється глупої ночі. У дверях з'явився вартовий і подав мені знак вийти. На дворі вже сіріло. Коли я побачив ще здалека тюремну башту. на серці веселіше стало, а в думці пронеслося; якщо це катування, то тюрма тоді, в порівнянні з застінками НКВД, мов рідна мати. Там катують, а тут охороняють, хоч, правда, знов же таки... для кату вання. Світало...»