Радянська політика повторного закріпачення селянства, так звана колективізація, не могла не викликати відчайдушного спротиву. Одне з найбільш відомих повстань, що відбулося на Чернігівщині, навесні 1931 р. охопило Городнянський, Ріпкинський, Сновський, Менський та Сосницький райони. А очолив його Яким Гнатович Рябченко із Тупичева на Городнянщині, колишній червоний партизан і активіст радянської влади.
Основні події розгорнулися наприкінці травня – у червні 1931-го, коли в Писарівському лісі зібралося 300-400 повстанців. Зброю мала лише третина, переважно обрізи, берданки та револьвери. Кулеметів – жодного.
15-16 червня селяни нападають на лісництво, винокурний та лісопильний заводи. Зачіпають і дослідну станцію Замглаївської торфорозробки та її міліцейський пост. Ранять голову Солонівської сільради.
17 червня до Городнянського району прибули озброєні загони ДПУ та міліції з Гомеля, Ніжина та Чернігова. Ввечері повсталі спробували напасти на один із таких загонів – курсантів Гомельської школи Товариства сприяння обороні і міліції на території Гніздищанської сільради під Городнею. Наївні селяни, вкрай обурені земельною політикою влади, вірили в загальне невдоволення всіх верств населення діями Радянської влади і були впевнені, що військові перейдуть на їх бік, не стануть стріляти в справжніх землеробів. Власне, сам напад являв собою швидше психічну атаку. Однак у відповідь полетіла злива куль із гвинтівок та кулеметів. Повстанці понесли чималі втрати: 18 загиблих, троє поранених, 21 потрапив до полону. У карального загону втрат взагалі не було.
Наступного дня, 18 червня, кінний загін міліції напав на Тупичів. У лісі сталася перестрілка, взято в полон групу із 14 осіб. І знову силовики обійшлися без втрат.
Події 17-18 червня вирішили долю повстання. Я. Рябченко зазнав тяжкого поранення і потрапив у полон, селяни почали розбігатися. Сподвижники Рябченка ще продовжували опір, спорадично виникали невеличкі загони (Феодосія Лебеди, Якова Ступака, Якова Бугрима), однак особливої загрози для влади вони вже не становили.
По справі повстанського загону Якима Рябченка до суду були притягнуті 174 особи. Більшість із них відбулися лише переляком, оскільки за браком доказів їх відпустили. Репресій зазнали 54, з-поміж яких самого Рябченка та ще 17 чоловік засудили до смертної кари і розстріляли.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
(спогади з розповідей Грицька Лук'яненка)
Хрипівський хутір на Чернігівщині був на східному краї села Хрипівки. Від хутора ближче до Чернігово-Стародубського шляху, ніж від села. Старші люди цей шлях називали Чернігово-Стародубським. Мабуть у їхній пам'яті ця назва збереглася з часів Гетьманщини, коли територія Стародубського полку (до речі найбільшого з усіх полків Гетьманщини), була Україною і цей широкий шлях сполучав Чернігів із Стародубом. Імперія відірвала територію Стародубського полку від України, обірвала і зруйнувала на загарбаній території цей шлях і від Городні він відбудований тільки по теперішній українській території до села Клюси, що на прикордонній річці Жеведі.
Городня була центром сотні Чернігівського полку. Через хутір від Городні проходить дорога до села Півнівщини. З хутора була пряма польова дорога до села Мала Рудня, що тепер називається Політруднею.
Комуністична влада запровадила була НЕП (нову економічну політику). Ця поступка приватному господарюванню дала добрі наслідки і життя селян покращилося. Мати мені казали: «Ти, сину, народився в рік (1928) нашого найкращого життя. Ні доти,ні після ніколи краще не жилося».
1929 року почали силою, ґвалтом, а подекуди й зброєю заганяти селян до колгоспів. Влада імперії руками своєї озброєної галайстри та місцевих босяків взялася організовувати таке сільськогосподарське виробництво, яке давало їй в руки весь урожай хліба, давало комуністам змогу голодом підкорити весь народ своїй владі.
Батько ненавиділи ледачих босяків, що ставали владою в селі і гнали роботящих селян до колгоспу, і втекли з села аж у Кемерово. Коня з лошам і весь реманент забрали до колгоспу. Мати подали заяву про вступ до нього. Невдовзі батько повернулися додому. Занедужали. 1931 року зайшли до хати дядьки з села Петрівки. Вони йшли на заклик Рябченка до повстання проти комуністичної влади. Центр повстання на хуторі біля села Мала Рудня. Там на пригорку за річкою Ранговою хата і комора з цегли. Цегляну стіну куля не пробиває, тому добре місце для оборони. Вони збирають сили, щоб напасти на Городню і перебити чужих і своїх більшовиків, а на випадок відступу, мають добре місце для оборони. Тим часом може підійти підмога повстанців з інших сіл. Батько через нездужання не могли приєднатися до повстанців, а дістали зі схованок зброю і передали петрівцям.
Село гуло, мов розворушений вулик бджіл, різними чутками й пристрастями: побоювалися наступу з Москви цілим фронтом і хотіли загального повстання, що створило б потужну силу для поборення москалів і звільнення від більшовицько-жидівської комуни з її колгоспами. Переказували про спалахи повстань у сусідніх районах. Потім прихід регулярних військ із Чернігова. Точно ніхто нічого не знав. На якийсь день після початку повстання з боку рябченкового хутора залунали гучні вибухи. Спочатку рідкі–мабуть гранатні. Затим гучні й частіші–явно гарматні.
Окупаційна влада перемогла. Повстання назвали бандою Рябченка.Як попередні повстання отамана Зеленого назвали бандою Зеленого. Повстання отамана Галаки–бандою Галаки. Як будь-який збройний виступ проти окупаційної влади оголошували аморальним і називали бандою.
Після розповідей про повстання Рябченка, центр якого був ось тут поруч за два кілометри від Хрипівського хутора, батько розповідали чутку. Що в цій чутці було правдою – бозна. Ось вона.
За рік до повстання Рябченка невелика група людей з Городнянців і Хрипівців збиралася на хрипівських могилках і обговорювала питання про підготовку до повстання. Серед цих людей батько згадували прізвище свояка Павла Тарана. Не знати, яка доля учасників цієї групи. Може хтось 1931 року приєднався до повстанців Рябченка. Можливо саморозпустилися. У кожному разі достеменно відомо наступне.
Сім'я Павла Тарана без батька Павла втекла з України в сибірське місто Кемерово(куди і мій батько тікали). Син Тарана Георгій Павлович з Кемерово переїхав до Москви і став ученим з електрифікації залізничного транспорту. Його мати була хресною мамою моєї матері. Родинність ця чисто символічна і про неї Георгій Павлович міг би забути зовсім. А він не забув і майже кожного літа приїздив до Хрипівки до сім'ї Грицька Лук'яненка, до когось із ближчих родичів, а власне кажучи приїздив в Україну.
Коли я надумався вступати до Московського університету і мені потрібно було помешкання, мати звернулися до нього і він люб'язно прийняв мене до своєї квартири на цілий перший семестр. Це була вирішальна обставина. Приїжджим студентам-першокурсникам гуртожитку не давали. Кілька моїх знайомих (між іншим, українців) змушені були ночувати на вокзалах. Довго не витримували і змушені були покинути навчання і виїхати з Москви геть. Мій дядько Жорж (як його мама називали) врятував мене від такої долі.
Після Хрущовської «відлиги» 1956 року Георгій Павлович звернувся до КДБ за довідкою про долю свого батька Павла Тарана. У КДБ записали його клопотання. Викликали через тиждень і лейтенант приніс папку зі справою його батька. У папці було три аркуші паперу: донос сексота, рішення трійки і довідка про страту. Лейтенант сказав: «Дивно, що вашого батька розстріляли через два тижні, бо звичайно розстрілювали у день ухвалення трійкою рішення про страту».
У списку репресованих Городнянського району у 1937-1938 роки (надрукований у додатках до п'ятого тому «З часів неволі. Одержимі») прізвища Тарана немає. Протоколи засідання трійок не всі підряд, того його прізвище може бути у відсутніх номерах протоколів, а можливо його розстріляли ще до 1937 року чи ще раніше.
Мої взаємини з Георгієм Тараном 1956 року не спонукали до розмов про боротьбу за самостійну Україну, а записувати приклад у порядку хрущовської критики порушення соціалістичної законності вважав зайвим риском. І правильно. Коли мене арештували 1961 року і знайшли на сторінці одного аркуша запис 1957 року з РУПівського Чернівецького журналу «Гасло», то 1957 рік і прийняли за початок моєї антирадянської діяльності. Коли б зробив запис про репресованого Павла Тарана, то слідство зайнялось би його сином Георгієм, а я не хотів за його доброту відплатити йому чималим клопотом, як не зламом цілої наукової кар'єри.
Далебі, моральний обов'язок українців самостійної України вивчити матеріали репресованих і вшанувати борців супроти московської комуністичної тиранії. Їх кати закопали в землю як худобу, а вони люди і їм належить людський похорон і наша пам'ять.
Левко ЛУК'ЯНЕНКО, с. Хотів, Київська область
Книга: “Анатомія селянських повстань: Городнянське повстання 1931 року під проводом Якима Рябченка”.