Багатьом відоме ім’я славетного бандуриста Олександра Самійловича Корнієвського. Він відомий як творець надзвичайних музичних інструментів, яких він створив більше сотні. А чи знають його земляки, що окрім Олександра Самійловича, були в селі й інші бандуристи, талант яких виявився ген далеко на чужині і про яких мало, що знають на їх батьківщині.
Наприклад бандуристка Кронда Уляна Лукична, що стояла біля витоків бандурної освіти Тернополя. До речі, з її родичем Ігорем Крондою ми навчалися в одному класі.
Народилася, Уляна Лукична у 15 грудня 1914 р. в родині працьовитих селян з с. Данилівка, що на Менщині Луки Прокоповича (1888 р.н.) та Пелагії Фокіївни Кронди. Незабаром після народження доньки, восени 1916 р. Луку Прокоповича мобілізували до царської армії – на фронти Першої світової війни. Мабуть він, відслуживши у свій час у царській армії, повернувся з неї з гарними характеристиками зі званням унтер-офіцера. Бо згідно наказу Ставки від 19.12.1916 р. Луку Кронду після закінчення 3-ї Київської військової школи прапорщиків було відправлено унтер-офіцером в Запасний понтонний батальйон.
-- «Колись у 1910 році жив я у Данилівці й мав бандуру, -- розповідає про свого товариша у спогадах Олександр Корнієвський, -- до мене ходив сусідський ровесник Лука Кронда, він слухав мою гру і сам вчився; отож, ми музикували вдвох: я на басах, а він на приструнках. То коли 1911 року його взяли в москалі, то через рік сусіда попросив жінку, щоб замовила в мене бандуру з клена і надіслала йому до Варшави. І як тільки вона була готова, то жінка продала телицю й заплатила мені. Лука, повернувшись додому, вже добре грав і його дівчата стали забавлятися грою на бандурі грою на бандурі. Найбільше – менша, дочка Уляна; коли сповнилося 18 років, батько придбав у мене їй інструмент (1926 року) й вона оволоділа ним; може й зараз уміє. Кажуть вона мешкає в Луцьку й викладає в музшколі».
Розповідь Олександра Корнієвського про талановитого педагога й бандуристку доповнює уривок з дослідження Марії Євгеьєвої «Формування та розвиток бандурного мистецтва Тернопільщини»: «Біля витоків бандурної освіти Тернополя стояла Уляна Кронда (1914– 1978), родом з Чернігівщини. Початки гри на бандурі вона перейняла від батька, згодом удосконалювала виконавську техніку у Ф. Глушка. Працюючи солісткою Київської філармонії, в дуеті зі своїм чоловіком вона здійснила гастролі Україною та Далеким Сходом (Бурятією) . У. Кронда навчалася в Полтавському музичному технікумі (1928–1931), а в 
1957– 1958 рр. заснувала гурток бандуристів при комітеті профспілки Тернопільського обласного відділу народної освіти. У 1962–1974 рр. У. Кронда працювала педагогом класу бандури та музично-теоретичних дисциплін у Тернопільській Дитячій музичній школі № 1».
І ось тут, відкривається надзвичайно болюча таємниця зламаних доль, розтоптаних талантів та незаслужено забутих земляків.
В Радянські часи, колишній прапорщик та ще й бандурист, не міг лишатися на волі. Так сталося з Корнієвським, і така ж недоля чигала на його товариша.
01.03.1938 р. Луку Прокоповича за надуманим звинуваченням заарештували. За вироком Чернігівського облсуду від 11.02.1939 р. за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР його було засуджено до позбавлення волі у ВТТ на 5 років, вочевидь майно конфіскували та позбиткувалися з родини. Для розуміння абсурду розшифрую зміст статті 54-10 — антирадянська пропаганда і агітація: позбавлення волі на строк не менш як 6 місяців, аж до розстрілу або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства.
«А батько (Уляни Лукични – О.Я.), який був на фронті прапорщиком, -- продовжує спогади Олександр Корнієвський – у 1957 році опинився там де я був (у Сибіру в таборах –О.Я.). У засланні зробив собі бандуру з ялини і розважав себе, доки не вмер 1964 року, а жінка залишилася в селі, (там і похована 1964 р.). Старша дочка Проня працювала в Лохвиці директором школи. А зараз не знаю, яка її доля».Вочевидь, тяжкий удар долі відбився і на його рідних, адже жити в родині репресованого в часи розбудови комунізму було нелегко. Вочевидь саме тому кобзарка Уляна Лукична й обрала життя в Тернополі, в радянські часи там легше дихалося.
Мабуть арештом батька і пояснюються її візити на Далекий схід до Сибіру – провідувала тата
І хоча Луку Прокоповича реабілітували за рік до смерті 28.12.1963 р., проте зламаного життя не виправило. А традиція гри на бандурі занепала, бо не можна було в Радянські часи грати на українському народному інструменті й не сидіти за гратами.
«…Думали: я великий злочинець, а не розуміли, що був засланий тільки за те, що я робив бандури й, таким чином, підтримував українську культуру, і в той час усі тюрми забивали такими людьми, які мріяли про Україну…», -- гірко зізнавався у листах Олександр Корнієвський
Олександр ЯСЕНЧУК