Чăваш Республики (Чува́ська Респу́бліка), столиця м. Шупашкар (Чебоксари рос.).
Чувашія розташована на сході Східно-Європейської рівнини, переважно на правобережжі Волги, між її припливами Сурою і Свіягою.
Чуваші (чăвашсем)– тюркська нація, чисельністю у світі близько 1 100 000 чол. (2023 р.) осіб, з них в Росії — 1 067 000 (згідно з результатами перепису). У Чуваській Республіці проживає більше половини всіх чувашів, що живуть у Росії – 685 000 на (2021 р.), решта розселені на суміжних територіях внаслідок масових переселень у більшості випадків пов’язаних з національно-економічним та релігійним гнітом – їх називають аякчі, тобто «віддалені». Це найбільш крупна нація з народів внутрішньої росії.
У самій Чувашії – населення якої дорівнює близько 1 150 000 чоловік, чуваші складають менше 2/3 населення, росіяни третину. Це найбільш моноетнічна республіка Поволжя та Приуралля.
Пік чисельності – 1 800 000 чувашів зафіксовано у 1988 р., з тих пір можемо спостерігати різке падіння їх чисельності. Пояснити його можна масовою міграцією чувашів з республіки під час «голодних» 90-х з подальшим приховуванням власної національності під час переписів, а з часу нападу росії на Україну втечею за кордон від мобілізації і звичайно ж процесом русифікації.
Чуваші діляться на три основні етнографічні групи: верхові чуваші (вірьял) — північний захід Чувашії; середньонизові чуваші (анат енчі) - північний схід Чувашії; низові чуваші (анатрі) - південь Чувашії і за її межами.
Основне віросповідання більшості релігійної частини чувашів - православне християнство, є прихильники чуваської традиційної віри, а також невелика кількість мусульман.
Чуваський національний рух заслуговує на максимальне вивчення внаслідок його масовості, історичної тяглості та глибокої підтримки народом. Це розуміє і Москва, тому останнє десятиріччя відбувається процес посиленої русифікації краю. Чувашія має значний потенціал щодо зростання місцевих рухів за проголошення незалежності від Москви і є своєрідним лідером для православних народів середньої Волги.
Чуваші є єдиним живим представником булгарської групи тюркських мов. Має два діалекти: верховий («окаючий») і низовий («укаючий»). Згідно Атласу мов ЮНЕСКО (Atlas, 2010 р.) чувашська мова відноситься до тих, перед якими існує загроза зникнення.
З 2017 р. кількість учнів, що вивчає чуваську мову різко зменшилася, як і кількість годин. Історично з початку ХХ ст. чуваська мова була мовою навчання у переважній більшості сільських шкіл, а до 1960 р. її вивчали і у середніх класах. З 1990 р. по 2017 р. чуваська мова була обов’язковою до вивчення всіма учнями. Станом на 2024 р. чуваську мову вивчає 73,5% учнів, російську як рідну 41,2%.
Наслідки ігнорування чуваської мови в освіті не забарилися. Якщо серед старшого покоління 90 % володіє чуваською мовою, то серед молоді тільки 20%. Дослідження показують тенденцію, до поступового зменшення носіїв чуваської мови: спад розпочався з 1960 р. і тривав до кінця 80-х рр., у 1990-1995 рр. відбувається стабілізація чисельності, і після 1995 р. і до сьогодні ми знову бачимо спад (1).
Одними з предків чувашів є булгари – одне з тюркських племен, що поруч з хазарами та гунами належала до булгарської мовної групи тюркської мовної сім’ї. Булгари частина тюрків, що найпершими відкололися від основної маси і почали рухатися на захід, що пояснює своєрідність їх мови у порівнянні з мовами інших тюрків. Цікаво що у культурі чувашів дослідники фіксують значний вплив передньоазіатських землеробів.
У 5-8 ст. булгари осіли на північному Кавказі, а пізніше переселилися на південь сучасної України. Від тих часів в Україні лишилися їхні топоніми та могили серед них і місце упокою творця Великої Булгарії – кагана Кубрата, знайдене у 1912 р. біля с. Мала Перещепина на Полтавщині. У могилі також було виявлено найбагатший скарб у Сх.Європі – комплекс золотих і срібних речей (75 кг; зброя, прикраси, посуд, монети 4—8 ст.ст.). Після його смерті народ булгарів розділився на 5 частин. Одна частина під проводом хана Батбаяна лишилася у Причорномор’ї і була підкорена спорідненими племенами – хазарами, друга частина на чолі з ханом Аспарухом підкоряє територію теперішньої Болгарії де проживали слов’яни, з часом завойовники приймають християнство і слов’янізуються залишивши у спадок назву держави та імена перших царів (ханів), до речі болгари до своїх предків зараховують і Кубрата. (2)
Третій син Котраг оселився на Доні, з часом булгари та близькі їм племена суварів у 8-му сторіччі досягли злиття Ками з Волгою (Атăл). Вступивши в контакт із місцевим фінно-угорським населенням, переселенці утворили булгарський племінний союз.
Пануючи у середній течії Волги, Волзька Булгарія тримала в своїх руках торгівлю між Європою і Азією, до хрестових походів (коли з'явились інші торгові маршрути). Столиця, Булгар, була процвітаючим містом, конкуруючи за розміром і багатством з найбільшими центрами мусульманського світу.
Історичні джерела свідчать, що торгівля у Волзькій Булгарії була дуже розвинена. Про її масштаби можна скласти досить чітке уявлення завдяки знахідкам арабських, куфічних і булгарських монет. Площа територї де їх знаходять величезна: найпівнічніший пункт Онгерманландія (Інгерманландія) у Швеції, південний -- Крим, східний -- давнє булгарське царство і західний – Крістіансанн у Норвегії. Зрозуміло, що такою значною торгівлею, на територію всієї Східної Європу, не могло займатися декілька чоловік, але мав бути значний клас заповзятих людей, які ділили б між собою різні галузі цієї нелегкої на той час спеціальності.
На думку істориків такий клас у Булгар існував, і він грав неабияку роль у житті держави, міжнародних відносинах.
У пам'ять про ті часи, у чувашів збереглися пісні, прислів'я, приказки, у яких йдеться про торгівлю навіть з Китаєм. Подібна згуртованість нерідко зберігається дуже довго і після руйнування самої держави, виявляючись у формі активної боротьби за політичну свободу та заможність. Отже, природньо виникає питання: якщо чуваші є справді нащадками древніх булгар, то чи був у їхньому житті прояв подібної боротьби, який ми мали б право чекати від них? При найближчому ознайомленні з історією чувашів відповідь на це питання може бути отримана тільки ствердна. Чуваші надзвичайно послідовно захищали власну свободу.
Але повернемося до хронології Булгарії.
В XI ст. Волзька Булгарія була спустошена декількома походами київських князів. У ХІІ та ХІІІ століттях правителі Ростовсько-Суздальського князівства – майбутньої Московії Андрій Боголюбський і Всеволод Велике Гніздо систематично здійснювали походи на міста Волзької Булгарії. Під їхнім натиском із заходу, булгарам довелось перемістити столицю з Булгара в Біляр (столиця до 1236 р.).
У вересні 1223 року біля Самари головному загону Чингізової армії було завдано поразку. У 1236 році монголи повернулись, але у них зайняло цілих п'ять років, щоб підкорити цілу країну, яка у той час страждала від внутрішньої війни! Надалі Волзька Булгарія стала частиною улусу Джучі, або Золотої Орди, столиця якої спочатку знаходилася саме в Булгарі і лише згодом була перенесена до Сараю. Вона поділялася на декілька князівств; кожне з них стало васалом Золотої Орди і отримало певну автономію. Страшну руїну спричинили походи Тамерлана в 1391 і 1395 рр., російських князів, новгородських ушкуйників, ногайців, епідемія чуми. Булгарські землі були сплюндровані. У 1430-му Казанське ханство визначилося як найголовніше серед князівств на теренах колишньої Булгарії.
Хоча татарський погром, знищив болгарську державність і значно зменшив чисельність торгового класу та його економічну міць, але купці продовжували працювати, тим паче, що татарські хани зацікавлені були у поповненні скарбниці, тож всіляко підтримували торгівлю.
У 1487 році московитські війська зайняли Казань, в результаті чого був встановлений московський протекторат над ханством, який тривав до 1521 року, а Великий князь московський Іван III Васильович додав до свого титулу «Великий князь Болгарський».
На початку 16 ст. у 1521 р. вперше звучить етнонім «чуваші». Зигмунд Герберштейн – посол Цісаря до царя першим із іноземних письменників згадує про чувашів. Чуваші «дуже вправні стрільці та «відрізняються також і знанням судноплавства» характеризують їх мандрівники. (3)
В ці часи, на території Чувашії безперервно відбуваються бойові дії між Казанським ханством та Московією. Літописи дозволяють встановити, що Чуваською землею Казанці ходили походом проти московитів з 1439 по 1549 всього 31 раз; московські полки ходили на Казань чи територію ханства з 1455 по 1550 33 рази. Літописи повідомляють про битви на чуваській землі у 1467, 1468, 1469, 1487, 1506, 1508, 1523, 1524, 1530 роках. Походи та битви розоряли і спустошували чуваські селища, завдавали незліченних лих народу.
Письмові джерела, розповідають, що аж до початку 40-х років XVI століття чуваські лучники-ополченці, підкоряючись своїм тарханам і мурзам, брали участь у боях проти Московії.
Так, у 1521 р. чуваші разом з іншими народами прийняли дієву участь у революційних подіях під час яких було вигнано з Казані хана Шах-Алі – посадженого на престол Кремлем, натомість ханом обрали представника кримських Гераїв – Сахіба І. Під час Казансько-московської війни 1521-1524 рр., чуваші воювали і перекривали поставки продуктів московитам, що оточили Казань. У 1521 р. у складі казанських військ чуваші нищили передмістя Володимира та Москви, плюндрували околиці Нижнього Новгорода. Ще в 1540 р. верхові чуваші брали участь в нападі казанців на Кострому.
Проте в подальшому ситуація змінилася. З 1545 р. московський цар Іван Лютий розпочав Казанські походи, що супроводжувалися грабунками та нищенням – московське військо сунуло по землі верхових чувашів мов сарана. Стало ясно, що Казань не зможе захистити свої землі, а після зведення фортеці Свіяжськ присутність московитів стала постійною. Після цього окремі загони верхових чувашів розпочали надавати московитам допомогу.
У 1551 р. тархани та мурзи верхових чувашів та інших народів, що були взяті в полон під терором і загрозою смерті, присягнули Івану Лютому дали обітницю звільнити полонених, коритися йому та платити данину. В свою чергу Іван Грозний пообіцявся зберегти за верховими людьми їх землі та угіддя, не сильно обтяжувати даниною та три роки не збирати її. Грамоту з Договором, князі забрали та закопали в землю для кращого зберігання. Народні перекази чувашів та літописи Московії твердять про підписання Договору, проте його повний текст і оригінал ніхто не бачив.
Щоб довести вірність загони верхових чувашів були направлені на штурм Казані, проте після нетривалої сутички вони відступили, а незабаром воювали з луговими чувашами, що зберегли вірність Казані.
В подальшому стало зрозуміло, що Кремль і не збирався виконувати взятих на себе зобов’язань, тим паче перед іновірцями – московські здирники фактично видушували ясак з чувашів. Іван Лютий ставив перед собою інше завдання: встановити контроль над Волзьким торговим шляхом та отримати нові родючі землі для винагородження дворян посілостями, винищити якнайбільше «князів, мурз, сотників, козаків, кращих людей» підкорених народів.
Тож вже за декілька місяців розпочалося грандіозне повстання марійців та верхових чувашів – яке закінчилося їх жахливою поразкою, що привело їх в ряди завойованих народів.
Проте чуваші ніколи не забували колишньої самостійності, неодноразово вони разом з черемисами та татарами намагалися повернути волю зі зброєю в руках.
Така стійкість була зовсім не зрозумілою поза генетичним зв'язком їх з Булгарською державністю.
Московські тирани в перші ж роки падіння Казанського ханства заборонили народам середньої Волги займатися ковальством та ювелірною справою, щоб вони не могли виготовляти зброї, введено обмеження на продаж військового спорядження, металевих виробів, зокрема й засобів виробництва! На землі підкорених народів переселяли сотні тисячч російських селян – міняючи етнічну картину.
Було створено інститут заручників – аманатів: від общин ясачних людей в міста бралися закладники, що головою відповідали за поведінку общинників та сплату ясака, тримали їх у спеціальних «аманатних ізбах». На території підкорених земель, Москва тримала численне військо, яке розміщувалося у щойнозбудованих фортецях, будувала оборонні лінії –засічні черти, переселяла російських стрільців, служивих та татар та воїнів ерзян та мокшу.
Проте спротив тривав.
Так, після взяття Казані, фортеці та загони чинили опір російському правлінню. Арські чуваші (жителі Чувашської даруги – нині територія Татарстану та марійці боролися з московитами ще 5 років після взяття Казані, наприклад навесні 1557 року «Лугові бунтівники», на чолі з Ахметек-батиром приходили на Гірський бік війною і припинили боротьбу з Москвою лише коли були майже знищені, або як пише московитський літопис „Арська та Побережна сторона були повністю спустошені“.
Але на цьому боротьба не припинилася. До кінця 16 ст. перманентно на підкорених землях відбувалися антимосковські виступи.
Тисячі чувашів взяли участь у повстаннях 1572-1574 рр., 1582-1584 рр. Повстанці завдавали серйозних втрат московитам, нападаючи на них і під час походів, і в їх станах.
Та важка доля переможених. Частина общинних чуваських земель відійшла до російських поміщиків та монастирів. Політика російського царства, гальмувала розвиток економіки, суспільних відносин та культури чуваського народу. Чуваські селяни платили в царську скарбницю грошові та натуральні податі, несли численні повинності. Москва не дозволяла чувашам та іншим народам Поволжя виявів жодних ознак державності.
Особливо кривавим було Селянське повстання 1606-1610 рр. Чуваські селяни об'єднавшись з мордовськими, марійськими та російськими селянами створили багатотисячні повстанські загони, які займали міста Чувашії, громили гнобителів, і навіть брали в облогу Нижній Новгород, вступали в переможні битви з урядовими військами, здійснювали дальні походи, щоб надати допомогу повстанцям Марійського і В’ятського країв. Під час повстання відбулося дві кроваві битви: перше — біля Чебоксар (Шупашкар), а друге біля – Свіяжська (тат. Зөя) в 1609 р. В обох чуваші зазнали поразки, але остання було найкривавішою.
Події тих часів міцно увійшли в історичну пам'ять чуваським селянам, зокрема придушення їх повстань царським воєводою Шереметьєвим та знищення їм величезної кількості повстанців. Ненависть до воєводи передалася поколінням: досі чуваші прокляття виражають у формі: (У-у, та забере тебе Шереметь).
Тривала війна Московії з Польщею та завоювання Москвою Гетьманщини в 1654—1667 роках, привела до величезних витрат, що покривалися за рахунок податкового тиску на селянство, мобілізація до війська значної частини неросійських ясачних людей до краю погіршили становище завойованих народів. З кожним роком все більше кріпаків тікало в південно-східні райони, на Дон до козаків.
Соціальні та національні протиріччя викликали Селянську війну 1670—1671 років. Вона охопила Поволжя, Заволжя та Слобідську Україну. Провідником повсталих став донський козак, воєначальник Степан Тимофійович Разін. Навесні 1670 р. Разін зі своїм повстанським військом оволодів Царицином (нині місто Волгоград), Астраханню.
Наприкінці липня він виступив вгору Волгою. Разін звернувся до народних мас із закликом знищувати бояр, поміщиків, багатих купців, обіцяв передати їм всю землю, встановити козацькі порядки, свободу та волю. Саратов (Сари-Тау татар.) і Самара, не чинивши опору, перейшли на бік разинців. Наприкінці серпня разинці підійшли до Симбірська (нині Ульяновск), зайняли острог, де розміщувався посад, але не зуміли опанувати сильно укріплену фортецю. Тут зібралося близько 20 тисяч повстанців: чувашів, росіян, ерзі та мокші. Проте облога фортеці затяглася. Саме тоді повстання охопило все Середнє Поволжя. Майже все населення Чувашія піднялося на боротьбу проти гнобителів.
Спрямований С. Разіним у Присур'я, на кордон Чувашії, отаман Максим Осипов зі своїм загоном пройшов Симбірсько-Карсунською оборонною межею, де до загону приєдналися селяни, стрільці та козаки, з боями взяв Алатир (місто знаходилося в руках бунтівників до кінця листопада). До загону Осипова тут приєдналося багато чуваських, російських, ерзянських та мокшанських селян і він досяг 15 тисяч чоловік. Жителі Курмиша та Ядріна без опору перейшли на бік повстанців. Ці міста були зайняті загоном Осипова. В них повстанці протрималися також до кінця листопада.
Наприкінці вересня багатотисячні загони чуваських повстанців вели бої з урядовим військом на чолі з князем Ю. Барятинським, що прямувало на виручку оточеного Симбірська. Це військо 1 жовтня під Симбірськом завдало поразки разинцям.
С. Разін був тяжко поранений. Соратники доправили його на Дон.
Ще на початку вересня чуваські повстанці взяли в облогу Серпу (рос. Цивільськ) і зробили кілька нападів, щоб зайняти його. Для придушення інсургентів, які взяли в облогу Серпу, з Казані виступило царське військо під командуванням Д. Барятинського. Дорогою йому довелося витримати три битви з загонами чувашів. 23 жовтня Барятинському вдалося звільнити Серпу від облоги. Однак після відходу війська Барятинського місто знову було обложено разинцями. Лише наприкінці 1670 року війська Д. Барятинського та М. Кравкова відігнали бунтівників від Серпу.
На початку жовтня повстанський загін разинського отамана П. Шумливого зайняв Цикма (мар. Козьмодем'янськ (Цикма мар.). У місті та у всьому повіті було встановлено народне управління. У Цикмі зосередилося до 15 тисяч повстанців. Вони довго захищалися від урядових військ, що насідали проте незабаром були переможені.
Під час повстання чуваші та надіслані С. Разіним загони розправлялися з воєводами, представниками царської адміністрації, поміщиками, монастирською владою та багатими купцями. Під час повстання відзначилися отаман Сергій Васильєв з Серпу, полковник Байдул Іскєєв (з сел. Хоракаси) та отаман Тойдемір Емайдін (з сел. Іскеєво-Яндуші Цивільського повіту).
Найбільші битви чувашів з урядовими військами відбулися біля сіл Досаєво, Хоракаси, Яндоба та Сорма. Центром повстанців було також село Сундир (нині місто Маріїнський Посад).
Для придушення повстань у Чувашії царський уряд направив війська чисельністю 4,5 тисяч чоловік.
Після поразки Селянської війни каральні війська проводили репресії в Чувашії до весни 1671 року. Внаслідок чого тисячі чувашів переселялися до Башкірії де було більш вільне життя.
У 1773 - 1775 роках Приуралля і Поволжя були охоплені Селянською війною під проводом донського козака Омеляна Пугача.
Причин для активної участі чувашів у повстанні Пугача було більш ніж достатньо. Багато селянських господарств були доведені до межі, відбувалася насильна християнізація та національний гніт.
Вже на першому та другому етапах Селянської війни, з вересня 1773 року до середини липня 1774 року, велика кількість чуваських селян Оренбурзької губернії, Ставропольського, Самарського та Казанського повітів Казанської губернії, а також Чувашії приєдналися до пугачівських загонів.
Після поразки повстання все нові й нові переселенці вирушали геть з батьківщини.
1842 р. відбулося Акрамівське повстання (Шурча вєрці).
Виступ став наслідком насильницького запровадження громадських оранок на ділянках земель, які були отримані, а також запровадженням додаткових нових податків. Це було явним обмеженням прав селян поневолених народів. У повстанні взяло участь близько 12 000 чоловік, переважно чувашів за участю татарських та марійських селян. У ході повстання (19 травня) відбулися зіткнення з урядовими військами біля села Муньял та села Акрамово (Шурча) Казанської губернії, брали участь близько 5 тисяч осіб, які були озброєні косами, сокирами, вилами, рогатинами. Натхненниками повстання були учасники війни 1812 року. Воно було жорстоко придушене.
Однією з форм спротиву було масове переселення із Чувашії за межі рідного краю в глухі регіони – до Башкирії, Оренбурзької губернії зокрема і в Зауралля через християнізацію. В межах власне Чувашії селяни переселялися у найглухіші місця краю, ще нещодавно однією з ознак чуваського села було те, що воно заховано і просто так його з дороги не можна було побачити.
Відразу ж після завоювання Казанського ханства, у політиці царського уряду щодо народів Середнього Поволжя важливе місце займало їхнє хрещення, Москва намагалася через християнізацію здійснити русифікацію краю. Проте всі заходи були безуспішними.
Маси чувашів, пронизані язичницькою ідеологією та обрядовістю, яка носила народний характер, чинили опір християнізації.
Спротив проти християнізації приймав не тільки форму втечі, поширення чуток, подачі чолобитних тощо, але й збройної боротьби проти місіонерів та військових команд. У XVII ст. царський уряд видає ряд указів, що полегшують становище тих чувашів, хто прийняв православ'я; при цьому досить суттєво звужувалися права чувашів-язичників. У результаті, нехрещений чуваський мурза (феодал) не мав права володіти хрещеними селянами; у разі його смерті майно передавалося до скарбниці чи православного родича.
У 1740 році російський уряд почав масове насильне хрещення чувашів та інших волзьких народів, що на практиці також означало й русифікацію, – з цією метою була створена Новокрещенська комісія, що складалася зі значної кількості чиновників, московських попів та військових команд. Члени Новокрещенської контори, православні попи, які прибували в чуваські села у супроводі військових, погрозами та насильством (побиття, взяття у кайдани) змушували їх хреститися. Як результат чувашам було надано жартівливе ім’я: Васілій Івановічь, бо попи мали звичку масових хрещень та нарікання десятків, а то й сотень людей одним іменем. Окрім паплюження традиційної культури та вірувань, це був ще й економічний визиск: церкви будувалися за кошти вимучені в чувашів, на їх також було покладено й утримання церковного причту.
У відповідь у Чувашії в 40-х рр. ХVIII в. відбувалися численні виступи проти політики насильницької християнізації, хоча вже 1741 року в селі Хомбусь-Батиреве збудовано першу православну церкву.
В результаті до кінці 18 ст. вся Чувашія офіційно була охрещена, хоча чимало охрещених тільки формально стали христианами.
Вплив московської церкви на упокорення Чувашії відзначив і Тарас Шевченко. У 1857 р. Кобзар пропливав на пароході повз Чебоксари, його вразила величезна кількість церков у такому маленькому місті. «Для кого і для чого збудовано ці численні церкви? Для чувашів?» — питає Шевченко у своєму Щоденнику й одразу відповідає: «Ні, для православ'я», бо «Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ'я».
В другій половині ХІХ ст. з’являється низка людей та явищ, що сприяли становленню модерної чуваської нації. Величезний внесок у розвиток шкільної справи, культури серед чуваського населення зробили Н. І. Ільмінський, М. І. Золотницький, І. Я. Яковлєв, що заснував Симбірську Чуваську вчительску школу (Чĕмпĕрти чăваш вĕрентӳçисен шкулĕ) та цілу мережу місіонерських шкіл. Саме з них вийшла вся чуваська інтелігенція.
Соціально-економічні зрушення та зміни 2-ї половини ХІХ століття відбилися і у суспільній свідомості, підготували ідейну основу для виникнення організованого чуваського національного руху. З’явилися патріотично налаштовані діячі освіти та культури, які займалися вивченням мови, історії та культури народу.
В середині 19-го ст. розпочалася над перекладом Біблії на чуваську мову Миколою Ільницьким та пізніше його інтелектуальним спадкоємцем – Іваном Яковлєвим з учнями, який виконав цю надзвичайну роботу до 1920 р. Його роботу завершили у 10-х роках ХХІ ст. – чуваші стали другою нацією в росії, що мають переклад Біблії власною мовою. З цього часу почали відбутися богослужіння і на чуваській мові. Переклад Святого письма було здійснено з метою православного місіонерства та подальшої інкорпорації поневоленого народу в російське імперське тіло.
Також ними була розроблено та впроваджено чуваське письмо на основі кирилиці, хоча до 19 ст. серед чувашів використовувалася рунічна тюркська графіка ще з часів раннього середньовіччя. Проте, на думку сучасних авторів, було штучно було підрізано один з коренів національної ідентичності, що з’єднував історію Чувашію з історією давньої Булгарії.
На початку XX століття інтелігенція зайнялася розвитком національно-патріотичного руху з метою поширення чуваської самосвідомості на всі верстви нації.
Дух поневолених поволзьких народів пробудився під час революційних подій 1905-1907 рр., в яких взаємопереплелися соціально-політичні, економічні та національні протиріччя та конфлікти. Ідеї національного піднесення насамперед несла молода чуваська інтелігенція, представлена вчителями, священиками та юристами. Багато хто з них були вихованцями Симбірської чуваської учительської школи, які вже не могли вдовольнитися цілями та завданнями, поставленими І. Яковлєвим. Переважна більшість представників чуваської інтелігенції поділяли ідеї партії есерів, що мала з усіх революційних рухів у Поволжі найсильніший вплив на чуваське населення. У їх середовищі і формувалися ідеологія та лідери Чуваського національного руху.
Сприяли цьому і поява першої газети на чуваській мові!
– "Ще з 80-рр. ХІХ ст. до влади починають звертатися чуваші з проханням надати дозвіл на друк газети чи журналу чуваською мовою, проте влада завжди відповідала відмовою, – пише журналіст, есер Дмитро Петров (Мĕтри Юмана), – В революційні часи 1904-1909 рр. найбільшим національним досягненням була поява чуваського періодичного видання та політичної літератури. 1904 р. з’являється газета «Хипар», яку спочатку видавали демократи, а пізніше вона переходить до рук есерів, які завдяки пограбуванням знаходять кошти на друк газети». Друкуються також книги з політичних, соціальних та господарських питань.
Д. П. Петров Чувашский народ в борьбе за нацыональное освобождение, - Казань, 1921 г.
Революція 1905 р. була придушена царатом, але всім було зрозуміло, що гнійник імперії має скоро вибухнути. Ознаки цього виявлялися і в Чувашії. З 11 по 23 лютого 1907 року відбувалося Чемеєвське повстання, в якому взяли участь жителі с. Чємєй та сусідніх сіл під керівництвом робітничого Канавінського заводу Івана Морева.
Приводом до повстання стало прибуття в Чємєй волосного старшини та поліцейських стражників для насильницького стягнення податків. Причина - неврожай 1906 року. 11 лютого селяни прогнали із села прибулих стражників та чиновників. 16 лютого відбулася битва між загоном стражників на чолі справника та чувашів озброєних палицями, кілками, сокирами. Стражники відкрили стрілянину, вбивши одного та поранивши трьох людей. Було заарештовано та засуджено 18 активних учасників повстання. Повстання було придушене, організаторів після суду, відправили до Сибіру, де вони й загинули.
Наступне Атменівське повстання (Этмен вăрçи) відбулося у травні 1913 р.
З ініціативи Столипіна у листопаді 1906 року царський уряд видав указ щодо землекористування. Кожен землероб міг розпоряджатися своєю часткою в громаді: залишитися на колишньому місці, виділитися в хутір або продати свій наділ.
Навесні 1913 року в Ядрінському повіті 42 селища ухвалили рішення «приватизувати» общинну землю. Більшість не погодилися з поділом власності, що і стало причиною повстання.
На хвилі російської революції у червні 1917 проведений Загальночуваський національний з'їзд, на якому було заявлено про потребу перетворення росії на федеративну республіку. Під час з'їзду, що зібрав приблизно 700–800 делегатів, було утворене Чуваське національне товариство, яке переважно підтримувало політику правих есерів.
У 1918 р. було створено Чуваську військову раду, яка була помітніше лівіша від ЧНТ і підтримувала Радянську владу. Пізніше її очільники на регіональному рівні відстоюватимуть права чувашів, а результатом їх діяльності стане великою мірою проголошення Чуваської автономної республіки. Проте переважна частина політичних лідерів чувашів виступала проти радянської влади, і підтримувала антибільшовицьку збройну опозицію КОМУЧ – Комітет членів Всеросійських установчих зборів делегати- чуваші Установчого зборів (Г. Ф. Алюнов, С. Н. Ніколаєв, Д. П. Петров-Юман, Г. Т. Тітов, И. В. Васільєв), їх підтримувала значна частина педагогів.
У березні-квітні 1919 р. чуваші взяли участь у Чапанному повстанні (від чапан – селянський зимовий одяг), що вирував на середній Волзі у частинах Симбірської та Самарської губерній і в якому взяло участь до 150 000 чоловік!
Повстання розпочалося 3 березня 1919 р. у с. Новодівиче Сенгілеївського повіту Симбірсбкої губернії. До 5 березня повсталі роззброїли команду, що займалась видушуванням податків, та два загони червоноармійців: командування загонів відправилося під волзький лід, а солдати перейшли на бік борців за волю. Після цього повстання спалахнуло мов вогонь на сухій соломі.
Центр його був у Ставрополі (Тольятті), на бік повсталих переходили військові частини, проте повстання зазнало поразки.(4)
У підсумку революційних подій, Чувашія втратила тисячі своїх синів та дочок знищених та відправлених у заслання червоною Москвою: серед них Тимофій Хурі – тверець Чуваської партії есерів, розстріляний ЧК у 1918 р., Агафья Гаврілова – редактор газети «Хипар», один із організаторів профспілки чуваських вчителів, секретар Чуваської національної спілки розстріляна ЧК у 1918 р, Гавриїл Алюнов – голова Чуваської національної спілки, лідер «правого крила» чуваських есерів, загинув у в’язниці у 1921 р. Його слова які він написав незадовго до загибелі найкраще описують, те, що сталося: «Ми замість царського самодержавства маємо щось гірше, ніж східна деспотія з усіма її огидними аксесуарами».
У червні 1920 року чуваський народ набув ознак державності у вигляді Чуваської автономної області. У 1925 році радянська окупаційна влада перетворила цю територію на Чуваську АРСР.
У 1921 р. в Акулівській волості розпочалося чергове селянське повстання у Чувашії проти політики червоної Москви, яке поширилося ще на 24 волості з 58, було вбито більше 50 активістів радянської влади, так в с. Большие Кошелеи (зараз м. Комсомольське) чуваші озброєні сокирами та вилами убили 4 червоних. В свою чергу карателі з ЧК та армії розстріляли до 800 селян, а близько 1 000 ув’язнили. (5)
Певний аналог української політики «коренізації» відбувався і в Чувашії. У лютому 1921 р. було створено «Товариство вивчення місцевого краю», що об’єднало місцевих істориків та патріотів, серед них було чимало колишніх членів КОМУЧа. Вони почали вивчати історію Булгарії, доводячи, що чуваші є прямим спадкоємцями булгар. «Товариство…» пропонували перейменувати Чувашію на Булгарію, а чувашів на булгар.
У 30-х роках активісти Товариства зазнали репресій, а діяльність самої організації була заборонена.
З 7 серпня 1924 р. за ініціативи ієрея Василя Краснова була зареєстрована Чуваська автокефальна церква. Нова церква набула поширення в центральних і південних районах Чувашії. Наприкінці 1920-х років. найактивнішими автокефальними парафіями були Шоркістринський (Урмарський район), Староянтиківський (Батиривський район), Шимкуський (Малояльчикський район).
Наприкінці 1930-х гг. Чуваська автокефальна церква припинила своє існування через репресії та відсутність єпископів.
Проте релігійна специфіка Чувашії продовжує існувати й сьогодні. Іноді під час богослужінь, особливо у сільських храмах, де є проблеми з розумінням російської, а особливо старословянської мов, богослужіння проходять на чуваській мові. (6)
Під час голоду 20-х років, розкулачування, сталінських репресій Чувашія мала значні демографічні втрати, особливих переслідувань зазнала і так нечисельна щойно постала інтелігенція, тож ця трагедія цілком має ознаки геноциду Чувашії здійсненого Москвою. У Другу світову війну, під час якої чуваші втратили до 100000 загиблих, республіка увійшла ослабленою, без провідної верстви зі зниженим колективізацією традиційним побутом.
Під час німецько-радянської війни невеличке число чувашів з військовополонених червоноармійців, вступили до лав УПА. Зокрема відомо про Никифора Єгорова,1920 р. н., з с. Альошкіно Новописменського р-ну Татарської АРСР. Герой після звільнення з полону дооучився до загонів УПА, що діяли в околицях Острога, одружився на українці, став батьком. У серпні 1944 р. був затриманий НКВД і вже у грудні розстріляний катами. В 1996 р. був реабілітований за недостатністю доказів. (7)
21-22 листопада 1943 за ініціативою ОУН на Рівненщині в умовах найсуворішої конспірації пройшла Конференція поневолених народів Сходу Європи і Азії, на яку зібралися члени УПА — 39 представників 13 народів, «поневолених радянською імперією». Серед них був і представник Чувашії, сержант-піхотинець на псевдо «Скворцов». (8)
Наприкінці 80-х з’явилася організація ім. І Яковлєва на основі якої у червні 1991 р. першим з’їздом чуваських краєзнавців був створений "Союз чуваських краєзнавців", який продовжував традиції «Товариство вивчення місцевого краю».
СЧК є одним з промоутерів булгарізма в Чувашії – організаторів суспільних дискусій, на тему зв’язку чувашів з легендарними суварами, цивілізацією Волзької Булгарії. Члени організації активно виступали за перейменування Чувашії у Волзьку Булгарію, а також самих чувашів в булгар/суварів. Варто відзначити сучасних ідеологів Булгаризма це: Мішші Юшма, Володимир Алмантай – автори книг де викладена ця концепція. У 2013 р. до надійшло колективне звернення з проханням ініціювати змінити назву Чуваської Республіки на історичну назву – «Чуваська республіка – Волзьку Булгарія» «Чăваш — Атăлçи Пăлхар Республики».
У вересні 1990 року прийнято Декларацію про суверенітет республіки та затверджено її назву: Чуваська РСР. З 1992 року офіційна назва – Чуваська Республіка.
У 1991 р. відбулися вибори на посаду президента Чуваської Республіки. У другому турі більшість 46,4% набрав Атнер Хузангай – Голова постійної комісії Верховної Ради Чувашії з питань культури, розвитку мови та міжнаціональних відносин, лідер Чуваського національного руху, письменник. Його супротивник Леонід Прокопьєв, Голова Державного комітету РРФСР у справах національностей набрав 28,3%. Проте виборча система, не дала змоги перемогти патріотам Чувашії. Так, як жоден н з кандидатів не набрав більшості голосів, президента республіки не було обрано. Виконувачем обов'язків президента став голова Верховної ради Едуард Кубарьов. В подальшому перші та другі місця ділили між собою представники промосковської еліти.
Атнер Хузангай народився 8.10.1948 р. в родині поета Петра Хузангая. У 1992-1997 роках - президент створеного з його ініціативи Чуваського національного конгресу – загальноросійської громадської організації, що об’єднує чуваські товариства в місцях компактного проживання чувашів у росії та за її межами, метою діяльності якого була розвиток чуваської культури та традицій.
У 1997-2002 роках - перший віце-голова Генеральної Асамблеї Організації націй і народів, які не мають представництва. Нині він перебуває у своєрідній внутрішній міграції, підтримує Україну.
-«У нас зараз відроджується модель держави, яка реалізується у ХІХ столітті, — зазначив А. Хузангай в інтерв’ю у 2018 р. — Згадайте знамениту формулу графа Уварова, міністра освіти царської Росії: " Самодержавство, православ'я, народність " . Народність у нас тільки одна — росіяни, а ми всі потихеньку знову стаємо інородцями. Православ'я маємо напівдержавна релігія. Ознаки самодержавства чи автократії також є — у країні все вирішує одна людина». (9)
На початку 90-х, під час послаблення влади Московії, були видані укази Президента Чуваської Республіки, постанови та рішення Державної ради Чуваської Республіки (Чăваш Республикин Патшалăх Канашĕ), що засуджували Чеченську війну, вимагали від керівництва росії негайного припинення бойових дій та виведення російських військ з Ічкерії. У 1995 р. делегація депутатів Патшалăх Канашĕ здійснила візит до незалежної Ічкерії з метою аналізу ситуації, що склалася в Ічкерії та причин війни, з’ясуванні долі полонених та зниклих без вісті чувашів – військовослужбовців російської армії. Під час десятиденного візиту депутати спілкувалися з Джохаром Дудаєвим, Асланом Масхадовим, іншими представниками ічкерійського народу. Після повернення керівник делегації майже відкрито говорив у своєму звіті, що був оприлюднений у ЗМІ, що причиною війни є скоріш за все «…є намагання приховати економічні злочини –відмивання нафтодоларів, експорт нафти керівництвом росії». Тож в ситуації, що склалася, за відсутності в країні «стратегії національної солідарності замість інтернаціоналізму» єдиний вихід негайний вивід усіх російських військ з Ічкерії та припинення війни!». (10)
Символом цього візиту став подарунок – особистий пістолет Д. Дудаєва, що тривалий час експонувався в музеї В. Чапаєва в Шупашкарах.
24 січня 1997 р. Чуваські націоналісти здійснили візит до Чечні, як спостерігачі на Президентських виборах: А. Хузангай, як президент ЧНК, А. Леонтьєв як член міжнародної групи з проблем Чечні та Г. Верблюдів фотокореспондент газети “Хипар”. Під враженням зустрічі А. Хузангая з А. Масхадовим та М. Удуговим чуваський лідер написав статтю “Майбутнє волі вирішується в Чечні”, що була опублікована в офіційній газеті республіки “ Совєтская Чувашія”. Також джерела свідчать про участь чуваських спортсменів, зокрема вихованців Асоціації східних одноборств в боях за волю Ічкерії(11)
Критикував війни проти чеченців і всесвітньовідомий чуваський поет Геннадій Айги, який неодноразово висловлював свою солідарність народам Кавказу.
З приходом до влади путіна розпочався демонтаж позицій республіки на загальнофедеральному рівні. Так, у початковій редакції 2000 року республіканська Конституція визначала Чувашію як «республіку (державу) у складі Російської Федерації», однак у міру поступового настання федерального центру на позиції суверенітету національних регіонів у 2012 році це положення було викреслено з тексту документа. Аналогічно роком раніше з усіх статей Конституції зникло формулювання «Президент Чуваської Республіки» — після прийняття поправок Держрадою Чувашії він став іменуватися главою, а республіка втратила ці, нехай і формальні ознаки державності.
Після 2014 р., націоналістичні рухи та організації опинилися під тиском влади, багато хто був змушений покинути Чувашію, особливо після 2022 р.
Чуваський Національний конгрес став компліментарною до Москви структурою, яку очолює пілот путіна – Ніколай Гаврілов. При ньому існує молодіжне крило, яке щоліта організовує літні табори, видається газета.
З 2010 р. існує громадська організація «Хавал», що опікується збереженням чуваської мови. Щороку вони проводять літні табори для молоді, просувають спілкування чуваською в сфері обслуговування, тощо. Проте, вони жодним чином не критикують владу.
У 2013 р. була створена яскрава громадська організація "Ирĕклĕх" (Воля) що мала на меті захист чуваської мови та культури і ріст чуваської свідомості на чолі з юристом та істориком Дмитром Степановим. Вона відзначилася справді помітними акціями та тиском на режим через бюрократичні механізми. З 2017 р. вона не працює, тільки в телеграмі існує група "Ирĕклĕх".
На сьогодні офіційне чуваське політичне та громадське життя повністю контролюється московським режимом. Проте це тільки при першому погляді. У Чувашії націоналізм зростає та розвивається особливо зараз, під час війни. Кремль намагається направити його проти України. (12)
Наразі молодь активно формує чуваську міську культуру. Існують пісні будь-якого музичного жанру чуваською мовою. Столицею протестного чуваського репу є місто Новочебоксарськ (Ҫӗнӗ Шупашкар) звідки вийшли популярні гурти «Луперкаль», «АТЛ», «Diva еthno future sound» та багато інших. Окремо виділяється гурт «Тарай» з Талліна (Естонія) на чолі з Олександром Айдаровим, що виконує етно-рок на чуваській мові та з чуваськими мелодіями. У своїй творчості автори проекту підіймають питання русифікації, чуваської ідентичності.
Настрої чувашів віддзеркалює їх ставлення до розміщеної в людних місцях символіки з літерою – Z. Є чимало відео, на яких чуваші розбивають, ламають, трощать вітрини, зупинки, розстрілюють з рогаток скло де є літера Z.
Найуспішніша акція: перетворення за допомогою одної білої стрічки анонімним чуваським художником Йомзя головної у Шупашкарах літери Z на чуваську руну — Кілєшу (нагадує, цифру 8, що намалювали за допомогою двох трикутників), яка означає «мир» і стала антивоєнним символом в Чувашії.(13)
Окремі визначні представники чуваської культурної еліти висловили протест щодо імперської політики росії по відношенню до України. Так Атнер Хузангай у своєму інтерв’ю категорично засудив приєднання Криму до росії. Блискучий композитор Олєксєй Айгі, син класика чуваської літератури, всесвітньовідомого Гєннадія Айги (чув.Айхи) у листі підписав лист КиноСоюза проти вторгнення до України. Після вияву громадської позиції ці інтелектуали фактично зникли з мережі новин, навіьб Вікіпедія нічого нового про них не пише. Неначе померли…
Сьогодні у частини чуваської інтелігенції популярні ідеї підтримки традиційної чуваської релігії, зокрема релігійна громада «Тура». Існують її храми, найвідоміший «Керемчук» на околиці Шупашкар. Тут проводяться фольклорні та релігійні заходи у взаємодії з «Союзом Чуваських краєзнавців», культивується дух чуваської нації. Тож і не випадково, що громади традиційної віри перманентно зазнають тиску російської влади, а їх храми зазнають вандалізму (14).
Через активність окупаційної системи протести перейшли в інтернет-мережу, зокрема телеграм-канали.
Сьогодні наймасовішим опозиційним тг-каналом є «Сердитая Чувашия» створена Семьоном Кочкіним, колишнім очільником Штабу Навального в Чувашії разом з однодумцями, що нараховує більше 24 000 підписників, отримує інсайдерську інформацію з владних кабінетів, має мережу інформаторів про всій республіці. ТГ-канал інформує жителів чувашії про корупційні діяння місцевих чиновників, політичні перестановки, веде мартиролог загиблих під час вторгнення в Україну – чувашів.
Нині відбувається «чувашізація» цього проєкту, була навіть спроба друкувати чувашомовну газету «Арӑм шучӗ» (Жіночий погляд). Як позиціонував С. Кочкін: «першу за 100 років опозиційну чувашомовну газету».
Існують менші за кількістю підписників але з більш націоналістичним змістом ТГ-канали: публіцистика, культура, постколоніальні дослідження @ARGADU.
Лідером націоналістичного чуваського руху сьогодні виступає Мішші Орєшніков, чуваський активіст, ветеран АТО з полку «Азов», який об’єднує на спільній платформі чуваського націоналізму представників нового покоління борців. Майбутнє вільної Чувашії він бачить на основі лібертаріанства.
Серед ініціатив спільноти Орєшнікова створення чуваської криптовалюти – BulCoin, щоб через неї фінансувати акції на підтримку вільної Чувашії, підтримка та проведення атак на ФСБ всередині росії, ведення тг-каналу @free_chuvashia.
Москва продовжує політику винищення корінної нації. У вторгненні росії в Україну беруть участь два батальйони «Сура» та зв’язку «Атал», який зазнав великих втрат до 120 осіб у жовтні 2023 р. Учасники імперської війни великою пошаною в Чувашії не користуються і народ їх не підтримує. Воювати в них йдуть пенсіонери, люди затуманені імперською пропагандою або від безгрошів’я.
Автори:
Олександр Ясенчук, консул Дипломатичної Ради Чувашії — Волзької Булгарії в Україні
Эр чон, Чуваський науковець та громадський діяч
Джерела:
1. Hèctor Alòs i Font CUSC Centre de Recerca en Sociolingüísti, Barselona? Spain Dynamics of the number of Chuvash speakers on the basis of the 2002–2021 Russian population censuses
URL: https://blogs.helsinki.fi/slavica-helsingiensia/files/2019/11/sh52-05.pdf
2 Павло Артимишин Малоперещепинський скарб. Чи поховання хана Кубрата? URL:https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/malopereshchepinskii-skarb-chi-pokhovannia-khana-kubrata/
3. А. В. Антонов Этнографические описания чувашей в трудах иностранных путешественников XVI-XVIII веков
URL: https://cyberleninka.ru/article/n/etnograficheskoe-opisanie-chuvashey-v-trudah-inostrannyh-puteshestvennikov-xvi-xviii-vekov/viewer
4.URL: https://cv.wikipedia.org/wiki/Чаппан_вăрçи
5. Д. А. Драндров Крестьянское восстание 1921 года на территории Чувашии // Вестник Марийского государственного университета. Серия «Исторические науки. Юридические науки», 2016 р.
Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/krestyanskoe-vosstanie-1921-goda-na-territorii-chuvashii
6. Чувашская автокефальная церковь просуществовала около десяти лет
URL: https://www.idelreal.org/a/29546780.html
7. Архів управління СБУ в Рівненській області, -- Спр. № 16170 в ГДА СБУ (м. Рівне).
8. Олег Стецишин Бандерівський інтернаціонал: грузини, росіяни, євреї та інші національності в боротьбі за незалежність, В-во «Часопис», 2015 р. – С. 307.
9. Атнер Хузангай: "Чувашский народ должен стать нормальным субъектом международного права"
URL:https://www.idelreal.org/a/29583308.html
10. Газета «Республіка»: Режим доступу:
URL: https://www.respublika21.ru/index.php/publikatsii/item/698-chuvashskie-deputaty-v-chechne
11. Р. Филиппов Чувашия девяностых: этнополитический очерк. Москва, 2001 г. – Стор. 58, 76
12. Олександр Ніканоров Чи збираються чуваші "на вихід" з тюрми народів?
URL: https://dn.depo.ua/ukr/dn/chi-zbirayutsya-chuvashi-na-vihid-z-tyurmi-narodiv-27122016203400
13. Інтернет-журнал «Діскурс»
URL:https://discours.io/articles/social/z-symbol-protest
14. Чувашские активисты освятили новый ритуальный столб у храма традиционной веры чувашей после поджога предыдущего
URL: https://www.idelreal.org/a/32595654.html