Помиляється той, хто вважає задесенську говірку безграмотною мішаниною, суржиком. Стверджуючи подібне, він солідаризується зі сталінським підбрехувачем Горькім, який негативно ставився до діалектизмів називаючи їх «огидними ідіотичними словечками» та його поплічниками.
Діалекти та науку, що їх вивчає – діалектологію в Радянському союзі не любили, ба більше розмовляти та писати твори з використанням діалектних слів було не просто некультурно, а майже антирадянські, тобто злочинно. Подібне явище зафіксовано і в інших тоталітарних країнах, наприклад в Італії часів Муссоліні, -- стверджує в книзі «Мова-меч. Як говорила Радянська імперія» Євгенія Кузнєцова.
Наступ на діалекти розпочався у 30-х роках ХХ ст., коли було прийнято постанову про обов’язкове вивчення російської мови у школі та остаточним відходом, навіть декларативним від політики підтримки національних ідентичностей,
Крім того носіями діалекту були селяни, а вони як клас більшовиків не влаштовували і повинні були зникнути.
Тож діалектні слова почали викидати зі словників, вчителі перетворилися на агентів «масового окультурювання мовлення». Діалектні слова стали вважати помилками, а діалект – не варіантом мови, а її збоченням. Вчені-мовознавці, що вивчали діалекти або відправилися до Сибіру або в отримали кулю в голову.
Поетапний шлях декларували відкрито: для початку ліквідація діалектів, всіх слів, що відрізняли місцеві мови від російської, далі максимальне наближення до російської і перехід на російську та в подальшому повна їх асиміляція -- поява якоїсь надмови на основі російської.
І хоча Радянського Союзу зараз нема, культ очищення мови та боротьба з діалектами чи просто з синонімічними «неправильними» словоформами лишили сліди не тільки в офіційному мовленні чи письмових текстах. Наслідки цих процесів можна простежити і в щоденному спілкуванні. Уявлення про те, що мову слід раціоналізувати і що вона має єдину правильну структуру і форму, призвело до того, що люди, які отримали освіту в СРСР, часто люблять вчити менш освічених як говорити правильно. Моралізаторство і повчання «молодших товаришів» було окремим радянським культом, тому виправляти чиюсь вимову чи слововжиток не вважали за негречність, а навпаки – заохочували.
З радянського мовного пуризму походить бажання багатьох фахівців із мови просувати ідею єдино правильних наголосів, вимови чи зворотів і прагнення заборонити інші паралельні форми як гріховні.
Чернігівщина зокрема, а територія Сіверського краю взагалі (в т. ч. й північна Сумщина та Стародубщина) ще до появи діалектології як науки приваблювала дослідників. Адже архаїчні, що збереглися з княжих часів, елементи говірок мешканців цього краю — східного Полісся, що тісно переплетені зі звичаями, можуть допомогти відповісти на вічні запитання: хто ми, звідки і куди йдемо.
Загалом ця праця є лише невеличкою спробою підняти завісу таємниці над тим, що називається культура Чернігово-Сіверщини. І це стосується не тільки діалектології.
Проте саме східполіський діалект української мови, а відтак Чернігівські говірки, на думку визначного мовознавця Юрія Шевельова, був мовою літератури Гетьманщини 17-18 ст., адже вона опиралася усну мову. Причини цього ясні, культурні центри Гетьманщини Батурин, Київ, Чернігів, Глухів лежали на теренах цієї говірки.
Ситуація змінилася наприкінці 18 ст. – поч. 19 ст., коли зросло економічне та соціальне значення південної частини Гетьманщини – Полтави та Харкова, а в останньому ще й з’явився університет – відтоді почала домінувати полтавська (степова) говірка, яка великою мірою лягла в основу літературної мови.
Вивчення і збереження говірки це ще й питання політичне. Гірко писати, але московити готуючись до широкомасштабного вторгнення двічі видали книгу «Брянский областной словарь» під егідою Міністерства освіти і науки росії, до якої увійшли діалектні матеріали, зібрані на території Брянщини (Стародубщини), де є наприклад такі слова як – уклякнуть, гайсать, хата. У передмові до словника сказано, що це діалект русскаго язьіка і він поширений також на пвн. Чернігівщині. Тобто, якщо вивченням нашої говірки держава займається слабенько і цим переймаються переважно філологи-ентузіасти то росія просуває наратив – чернігівський діалект не
Існує філологічна легенда, що академік Борис Рибаков на запитання, якою мовою говорили жителі Київської Русі, відповів: послухайте мову селян Чернігівщини, Київщини і ви почуєте її.
Перші спроби характеристики українських діалектів на Чернігівщині належать ще до другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття. Вони, звичайно, не є спеціальними діалектологічними розвідками; автори цих спроб окремі відомості про українські говори вносять до різних праць етнографічно-географічного й історичного характеру (наприклад О. Шафонський «Черниговское наместничество. Топографическое описание»). У своїй праці сосничанин Шафонський писав, що особливістю «справдешньої» говірки Гетьманщини є вимова — кунь, нуж, вул, на відміну від «слащавого» південного — кінь, ніж, віл та «важкого» північного, близьких до білоруських говірок – конь, нож, вол.
На початку ХХ ст. українські патріоти-філологи звертають увагу на «північні говірки». Прикметна особливість: Іван Огієнко навіть спеціально зазначає, що без знання особливостей північних діалектів, зокрема дифтонгів, неможливо оволодіти українською мовою.
Пригадую мої муки в школі: я довго не міг зрозуміти, чому маю говорити «ферма», а не «хверма», «кінь», а не «куонь». Цього мені не могла пояснити й вчителька української мови. Потрібно говорити українською літературною мовою, а не народною, стверджувала вона. Я не міг збагнути: чим гірша від офіційної та мова, якою я говорив у сім’ї? Хіба мова, якою розмовляла зі мною бабуся, не українська? Ця дитяча образа залишається зі мною і зараз.
Чому в підручниках української мови, за якими я вчився, мені не пояснили, що народна мова мого краю — це не покруч-мутант, який виник із суміші російської, білоруської та української мов, а лише діалект, а дифтонги — це архаїзми, що зберігаються в мові з давніх-давен. Адже саме про це писав ще 1917 року згаданий Іван Огієнко.
До речі, мучився так не я один. Ось що згадує про Березну початку ХХ століття І. П. Товстуха: «Второе, что особенно осложняло работу, — это местный говор и учебники на русском языке. В Березном не говорили по-русски «вол» или по украински «віл», а говорили «вул», что очень утрудняло письмо. Кроме этого буквы: ъ (ять), ф (фита), … –ижица, ъ — твёрдый знак. Особенно трудно заучивать детям слова с буквой -ъ (ять), как например: бък, бълый, бълка, бълить и так далее…».
Одним із перших, хто провів фундаментальне дослідження діалектів Чернігівського краю, був історик, уродженець Сосниці Юрій Виноградський. Він першим склав карту діалектів Сосницького повіту.
1924 року в Києві вийшла книга дослідниці Олени Курило «Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки с. Хоробичі (давніше Городнянського повіту, тепер Сновської округи на Чернігівщині)».
У 20-их роках ХХ століття фундаментальні дослідження Всеволода Ганцова показали, що північні українські говори є набагато ширшим поняттям, ніж до цього вважали. Він практично довів, що північноукраїнська макросистема діалектних систем — одна з трьох макросистем української діалектної мови, яка поширена в північній частині України.
В. Ганцов висловив думку про те, що «північна група (поліські і підляські говори) становлять одну діалектичну цілісність, об’єднану комплексом аналогічних фонетичних явищ, що розвилися на ґрунті давнього принципу відрізнення ненаголошених і наголошених складів у цих говорах. Давніше територія цієї діалектологічної групи була ширша, сягаючи далі на південь і на Лівобережжі, і на Правобережжі».
Проте недовгий час українізації завершився, партія почала винищувати все українське, все, що хоча б натякало на самостійність. В. Ганцов, О. Курило та багато інших були заарештовані.
У часи хрущовської відлиги з’явилися нові праці українських діалектологів, які відображені в низці колективних збірників. Велике значення для розвитку діалектології мали відомі мовознавцям монографії І. Г. Матвіяса, В. С. Ващенка, Я. В. Закревської, С. П. Бевзенка, Ф. Т. Жилка, Й. О. Дзендзілевського, П. Ю. Гриценка, В. М. Мойсієнка та ін.
Особливо варто відзначити праці Панаса Силовича Лисенка «Словник діалектної лексики середнього і східного Полісся» (К. 1961), «Словник поліських говорів» (К., 1974). Останній був зібраний без залучення письмових джерел, унаслідок польових експедицій автора населеними пунктами Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей.
Звичайно ж, варто відзначити «Атлас української мови» (у 3 томах) (К., 1984 – 2002).
З набуттям Україною незалежності сподіваного зацікавлення науковців, краєзнавців діалектологією не відбулося. Радше навпаки. Ми не будемо шукати винних, піддавати це явище глибокому аналізу. Відзначу лишень, що зразки чернігівської говірки присутні у творах нашого земляка, лауреата Шевченківської премії Володимира Дрозда, уродженця с. зокрема в його геніальному романі «Листя землі».
Просто колосальну роботу провів етнолог Микола Ткач, який уклав ««Словник говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови» на близько 100 000
Слів і навіть переклав славетний твір давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім», використовуючи українські говірки, в тому числі великою мірою й чернігівські. У книзі «Перетик» він навів словник діалектних слів і виразів, що побутували в його рідній Сахнівці, що біля Березни.
Теми чернігівських діалектів торкаються у своїй публіцистиці краєзнавці Володимир Сапон та Олександр Бондар, а другий Президент України Леонід Кучма у своїй книзі «Україна — не Росія» на перших сторінках наводить зразок говірки с. Чайкине Новгород-Сіверського району, звідки він родом.
Серед окремих спроб самодіяльних активістів досліджувати і водночас зберігати чернігівську говірку потрібно виокремити потужний «Короткий словник городнянських народних діалектизмів та говірок» (Городня, 2011 р., 23 стор.), який підготували працівники сільських бібліотек-філій — В. Ільяс, Г. Волочок.; збірник «Народні пісні у виконанні фольклорного ансамблю «Червона калина» с. Малинівка Ріпкинського району» (Чернігів, 2010 р.), який уклала Ніна Голобурда і який складається з 44 пісень; роботу Віри Зайченко; словник «Діалекти Сновщини» укладений місцевими бібліотекарями; надзвичайна робота мовознавчої кафедри Ніжинської вищої школи; громадську роботу та дослідження активістів Менської громади, зокрема ініційованих «Спілкою жінок Менщини».
Риси східнополіського говору наявні у творах Г. Барвінок, П. Куліша, С. Васильченка, П. Тичини, О. Довженка.
Спробуймо ж тепер розібратися, що ж це за явище — чернігівська говірка.
Сучасні українські філологи, наприклад М. Железняк, відносять чернігівську говірку до схiднополiських (лiвобережнополiських) говорів української мови, які є архаїчними діалектами пiвнiчного говору України. Цей говір зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають його генетичне коріння в говорах давніх полян і сіверян.
Видатний дослідник Юрій Виноградський розрізняв принаймні 4 основні групи чернігівської говірки. Дві основні — залежно від вимови ненаголошеного О у відкритих складах. В одній групі цей звук вимовляється як О, в іншій — А. Перші говори він назвав «окучими», інші відніс до «акучих». Перші, наголошує автор, охоплюють значний район населених пунктів довкола Сосниці. Причому «акуча» група характеризується вживанням дифтонга «уо» та «іє», а «окучі» — дифтонга «уи» і рідше «уо».
Говірки перехідні до південних охоплюють територію колишніх Конотопського, Борзенського та Ніжинського повітів, їм властиве вживання монофтонга И на місці І, наприклад – кит, ниж.
Північні ж говірки Чернігівщини, в т.ч. й Стародубщини, дослідник відніс до «говірок північно-українських перехідних до білоруської мови». Про це свого часу написав у примітках до своєї повісті «Кудеяр» визначний український історик Микола Костомаров, наводячи зразок місцевої мови, якою розмовляють у Новозибківському повіті: «Народ, що живе у цьому краї, розмовляє наріччям, яке є перехідним від українського до білоруського».
На думку стародубських краєзнавців, це пояснюється тим, що місцева мова розвивалася на основі стародавніх українських сіверських говірок, котрі в XVII – XVIII століттях зазнали значного впливу білоруської мови, яку принесли із собою білоруські переселенці на Стародубщину.
Але все ж таки, незважаючи на суттєву різницю між придеснянським, північно-чернігівським і стародубським варіантами говірки, констатуємо, що в них є і спільні риси, притаманні саме чернігівській говірці й навіть не притаманні літературним мовам сусідніх слов’янських народів.
Спробуємо окреслити межі чернігівського варіанту північно-українського наріччя. У часи В. Ганцова межі цього наріччя охоплювали Бровари, далі межа йшла на 30 км південніше Ніжина й на 30 км південніше Глухова, себто включаючи в себе історичні центри Гетьманщини. Але, як показав Ганцов, межі північного наріччя з часом посуваються на північ, і нині ми можемо його фіксувати на кордоні Київської та Чернігівської областей і в придеснянських районах.
Які ж особливості східнополіського (лівобережного) говору? Ось як про це розповідає стаття у «Вільній електронній енциклопедії — Вікіпедії», що великою мірою базується на дослідженнях згаданого науковця М. Г. Железняка.
Фонетичні особливості східнополіського говору:
1. Розрізнення наголошеного і ненаголошеного вокалізму — в ненаголошеній позиції кількість голосних у різних говірках коливається від 4 до 6, а в наголошеній доходить до 8 фонем. Східнополіський говір зберігає дифтонги на місці етимологічних «о», «е» та «ě» (вуол, піеч, діед).
2. Для значної частини східнополіського говору характерне акання (галавá, пабіегла, вадá).
3. У більшості говірок диференціація фонем «е» та «и» незалежна від наголосу.
4. Наявність реліктів етимологічного «і» в північно-західній частині східнополіського говору.
5. Втрата «j» на стику префіксальної й кореневої морфем (ви́шла, зан’али́).
6. Релікти давньої м’якості губних приголосних та «ч’» у частині східнополіського говору (нуч’, п’іеч’).
7. Ослаблення фонеми «ф» і заступлення її «х» чи «хв» (худбóл, хвáра).
8. Збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров).
9. Наявність аферези (доднóйі).
Граматичні особливості:
1. Закінчення «у» в давальному відмінку іменників чоловічого, середнього роду однини (д’áд’ку, селý).
2. Паралелізм іменних форм в орудному відмінку (рукóйу — рукóй, шóстойу — шóстой, мнóйу — мнóй).
3. Займенник 3-ї особи однини в непрямих відмінках виступає без початкового «н» (до йійі, з йем).
4. Наявність усічених форм прикметників та дієприкметників чоловічого роду (си́н’і, дóбри, стари́, годóвани) та членних нестягнених форм жіночого і середнього роду (дóўгайа, жóўтейе, хоч під наголосом на корені — жóўта, бóса).
5. Інфінітивний суфікс -т’ при дієслівній основі на голосний (гаманіет’, бит’).
6. Складена форма майбутнього часу (буду робит’, буду слухат’).
7. Поширення синтаксичних структур «помеж» + родовий відмінок у значенні ’поряд’, ’коло’ (пóмеж шкóли живé); к(ік) + давальний відмінок ’до’ (к брáту, ік сталý); к л’а (л’е) + родовий відмінок ’біля’ (л’а хáти, л’е ріечки); заза + орудний відмінок (заза мнóйу); наў + родовий відмінок множини (наў карт, наў мýрки).
8. Вживання сполучників да, дак у єднальній і протиставній функціях.
Отже, брати-сіверяни, пишаймося, бо ми того варті!
Олександр ЯСЕНЧУК