В цьому дописі хочу розповісти про перші кроки УАПЦ на Чернігівщині та службу Божу українською мовою в козацькому містечку Березна у 20-х рр. ХХ ст., яка викликала пожвавлення серед жителів.
Відправа пройшла у храмі Всіх святих на цвинтарі, бо запланована служба у величній Вознесенській церкві не відбулася, через те, що московські попи втекли з містечка забравши ключі від церкви з собою -- а ламати двері храму не гоже. Пізніше храм Всіх святих як і Вознесенську церкву комуністи розібрали. Загалом у 20-30 рр. 20 ст. чи не кожна третя церковна громада в Чернігові належала Українській Автокефальній Православній Церкві, у якій молилися українською мовою а митрополитом був Василь Липківський, якого як майже всіх єпископів УАПЦ розстріляла червона Москва у 1937 р. Десь у 1923 р. митрополит звершив поїздку на територію Сосниччини, Меншини та Березнянщини. Про цей візит залишив спогади сосниччанин, один із творців УАПЦ Василь Потієнко. Він наведений у книзі Віктор Моренець. "Церковно-визвольний рух на Чернігівщині в 1920-х роках". "Приїхали туди пізно спинилися у вчителя Макаренка. Зранку мали служити у великій козацькій церкві на базарі. Був базарний день, людей з’їхалося чимало. Але священики всіх церков, що належали до російської церкви з міста повтікали і забрали ключи від церков з собою. Людей поприходило багатенно, бо люди хотіли побачити службу Божу українською мовою.
Ми чекали-чекали але вирішити нічого не могли. Тож митрополит розпорядився організувати службу Божу – обідницю, на цвинтарі.
На цвинтарі зібралося чимало людей, протиснутися важко. Принесли стіл, покрили скатертиною, поклали хрест, Євангеліє, поставили ікони. Люди цікавляться, тиснуться до столу. Приїхав митрополит, ледве протиснувся серед людей. Всі шапки поскидали, баби язики прикусили, побачивши старого, з довгою сивою бородою, з гарячими очима – архиєрея, мабуть не таким уявляли після попівської агітації. Облачили і митрополит перед обітницею сказав промову. Для того він зійшов на ганок дзвіниці і говорив понад годину. Розказавши людям, хто вони, «чиїх батьків, чиї діти, за що закуті», розказав про Українську Церкву і закінчив патетично:
«і ось тепер ми, українці, не маємо змоги помолитися в храмі. Кажуть, що священики повтікали і ключі з собою забрали. Кого ж і чого вони бояться? Хіба, може, боялися тієї правди, яку несемо людям ми, як проповідники слова Божого українською мовою, як пастирі народу, що закликаємо зкинути з себе духовні кайдани? Та, ще мабуть бояться вони вас, дорогі мої брати і сестри, українці і українки, бояться вас пускати до вашої ж церкви. Але що ж то за пастирі, що бояться овець своїх7 Не пастирі то, а як сказано в Євангелії, наймити. Ми й закликаємо до того, щоб наша українська паства почула голос справжніх своїх пастирів і пішла за ними. Не смущайтеся, що на дверях церковних замки. Це у вашій силі зняти ці замки. А поки що ми помолимося і тут, на дворі, на землі, але на своїй рідній землі, під одкритим небом, але своїм рідним небом, своєю рідною мовою, і наша молитва дійде до Бога, і Христос Спаситель пошле народові нашому пошле щасливе, вільне життя під омофором Церкви Української, а я, як митрополит і перший архипастир, благословляю вас дітей своїх духовних, на вашу мирну працю, благословляю ваше родинне, сімейне життя. Бережіть Церкву святу Українську, стійте твердо у вірі православній, об’єднайтеся в парафії українські, і ніякі ворожі сили не здолають вас».
Це була натхненна, запальна промова. Це не архиєрей у кареті приїхав, пишну службу одправив, промимрив незрозумілу проповідь, тай то не завжди, і поїхав собі. Це говорив народний трибун, вождь народу, проводир його, до народу безпосередньо до душі народної, як такий, що власть має над народом. І це відчували люди, і стояла ця кількатисячна маса, не поворухнувшись, і навіть не шепочучи. Коли митрополит почав говорити своїм звучним голосом, і чути його було на цілий базар, то люди, що були з торгом коло своїх саней і коней, кидали все і бігли подивитися і послухати, що робиться на цвинтарі. Люди обліпили всю церковну ограду , діти позалазили на дерева. Скінчив митрополит, і хотіли служити, коли підходить делегація зі старих дідів, і просять зайти до церкви – вже у когось знайшлися ключі, і церква одімкнута. Але ми бачили, що всі люди в церкві не вмістяться. А тому вирішили одслужити обітницю на дворі, а потім зайти до церкви й послужити там молебень. Виявилося, що у Березному є і хор, що зібрався і співає українською мовою. То була особлива обідниця! Митрополит сказав о. Денису Морозу: Ви о. Денисе, голосніше, вищим тоном». Мороз справді таки прочитав часи в такому «високому тоні», і так голосно, що всім було чути. Наприкінці обідниці, ще одна промова, потім зайшли до церкви, справили молебень. Народу –повна церква, настрій – надзвичайний. Все вже скінчилося, разоблачили митрополита, а народ стояв. Так усі валом і повалили за митрополитом, аж до квартири Макаренка. Пообідавши, ми поїхали с. Городище".
Дякую за допомогу в написанні п. Марії Шевченко